І будуть люди

«Я, Павло Микитович Маляр, син куркуля Маляра, назавжди зрікаюся своїх батьків. В той час, коли вся трудяща людність під проводом Компартії творить велетенське будівництво соціялізму, нещадно бореться зі своїм клясовим ворогом, я бажаю бути рівноправним громадянином республіки, працювати віддано на користь соціялізму, але спадщина батьків кида на мене тінь ворога Радвлади. Я прохаю всю громадськість зняти з мене пляму сина куркуля та не рахувати мене членом двору своїх батьків».

Світличний гидливо відклав папірець, ще й витер долоню.

А Ляндер знову поліз до шухляди, дістав чистий аркуш паперу, поклав перед Федором, підсунув ручку й чорнило:

— Пиши.

— Що писати?

— Пиши, я продиктую.

Аж тепер догадався Федько, що пропонує йому Соломон. Стиснув ручку так, що аж тріснула, запитав, дивлячись на Ляндера звуженими од гніву очима:

— А жінку куди? Олесю теж сюди вписувати?

— О, знову розсердився! — аж руками розвів Ляндер. — Ну що мені з тобою робити?

— Ти не крути — про дружину скажи!

— Що дружина? Що дружина?.. — почав уже сердитися Соломон. — Що вона, не зможе без тебе трохи пожити?.. Зроби про людське око із нею розлучення, кудись відішли… А забудуть — хто тобі заборонить повернути назад?

— Слухай, Соломоне, ти був хоч раз битий? — враз сказився Федько.

Обернувся, зачепився об крісло. Стусонув щосили ногою — крісло так і полетіло під стіну — пішов до виходу. Шарпонув на себе двері і вже з-за порога, повернувшись до Соломона розлюченим червоним обличчям, обклав його такою добірною лайкою, що аж застогнали шибки.

Ляндер ще довго ловив ротом повітря після того, як зник Федько. Тремтячими руками налив у склянку води, жадібно випив.

— Комісія пропонує Світличного Федора Олексійовича за тісний зв’язок із класовим ворогом, за пияцтво і моральне розкладництво і як такого, що сам є класово чужого походження, з партії вичистити! — оголошує голова зборів по чистці.— Хто «за» — прошу піднести руки!

Федір стоїть біля столу в переповненім клубі міліції, стоїть блідий як смерть, правою рукою опирається на стіл, а пальцями лівої все намагається розстебнути комір гімнастерки. Дивиться в зал — не бачить нічого, гойдається перед ним лише море розмитих облич, наче крізь вату доноситься безжальний гул голосів…

Потім піднімаються руки. Пнуться догори, хитають гадючими головами, жалять Федька в самісіньке серце.

— Рахуйте.

— Чого там рахувати! І так видно, що більшість!

— Хто «проти»?

Над головами зводяться поодинокі долоні. Мало, зовсім мало, щоб врятувати Світличного!

— Громадянин Світличний, клади партквиток!

— Зброю, зброю відберіть! — доноситься чийсь голос із задніх рядів.

Світличний, що поліз був до кишені за партквитком, висмикнув руку, хижо блиснув очима:

— Зброю? А ви мені її давали?! — Та маузер — р-раз із дерев’яної кобури. — Ану, підходьте, кому жити набридло!

Стрибнув із сцени, попер вузьким проходом, а вслід розпачливий голос голови:

— Затримайте його! Не пускайте!..

Федько обернувся, люто вискалив зуби:

— Ану, геть із дороги!

І летить уже Федько до вокзалу. Затискає гаряче руків’я маузера — люди так і кидаються хто куди.

Вскочив у вокзал, підбіг до каси:

— Квиток на Полтаву!

Аж тепер помітив, що все ще трима у руці маузер. Кинув до кобури, дістав гроші, не рахуючи, кинув жужмом у маленьке віконце.

— Товаришу Світличний, а здача? — гукнув йому вслід касир. — Здачу візьміть!

Не почув. Вибіг на перон, запитав у чергового, що поштиво виструнчився перед начмілом:

— Поїзд на Полтаву скоро?

— Через чотири години!

Федько чортихнувся, пішов пероном, гризучи вуса. Потім пожбурив квиток, побіг назад, до міліції. Проскочив мимо вартового у двір, до конюшні. Вивів свого жеребця з таким поспіхом, наче сурмач сурмив «тривогу». Жеребець аж пританцьовував, йому теж передалася лиха нетерплячка хазяїна, і, коли Федько злетів у сідло, той з місця рвонув учвал — тільки мелькнули розчинені навстіж ворота і перелякане лице вартового.

Ніч застукала Федька у дорозі: хоч як гнав за сонцем, а воно таки випередило, блимнуло глузливо червоним оком та й сховалось на заході. І вже тьмяніє, тужавіє степ, а в байраках та вибалках гускне непрогріте протягом короткого осіннього дня повітря.

Порожньо, сиро, незатишно восени у степу після того, як зайде сонце. Темне небо і чорна рілля, каламутні баюри і одинокі оголені дерева, моторошне безлюддя і загадкове мовчання. І ти один, один на весь степ, якому немає кінця, тільки де-не-де блимне заячий вогник та долине глухе валування собак. Будеш отак їхати, приречений на безрадісні думи, без надії добратись до людського зігрітого житла.

Приблизно на півдорозі між Хоролівкою і Полтавою Світличний змушений був зупинитися: загнаний жеребець аж стогнав. Скочив на землю, ослабив підпруги, відпустив сталеві вудила, стриножив вуздечкою і пустив на пашу. І доки жеребець пощипував ріденьку травицю при дорозі, Федько ходив нетерпеливо туди-сюди, розминаючи ноги. Швидка їзда трохи остудила гнів, хоч і досі стискалися самі собою кулаки, коли пригадував, як стояв біля столу і як його «чистили».