І будуть люди

Коли б, наприклад, взяли за ребра Світличного, що він іноді зазирає до чарки, що іноді як дихне — таким густим ароматом повіє од нього, таким неймовірним букетом, що найзатятіші п’яниці роздувають враз сизі носи та принюхуються, ковтаючи слину… коли б за оце почали молотити Федька, тоді було б зрозуміло. Хоч якщо розібратися, то й тут не було за що особливо карати.

Пив горілку? Пив. Тільки ж умів і заїдати!

Бо ніхто ще не бачив, щоб він десь спіткнувся або похитнувся. Вип’є хоч пляшку — по нитці пройде, злетить у сідло — вросте й не схитнеться, і хіба тільки по очах можна помітити, що він роздушив чергового «цуцика». Але мало знаходилося сміливців заглядати Світличному в очі!

А щоб не так несло горілкою, коли траплялась оказія випити, споживав Федько в неймовірній кількості часник: овоч, цілком лояльний до його посади і не шкідливий для здоров’я.

— Бактерії убива… Кха… кха… — пояснював Світличний підлеглим, дістаючи із кишені повну пригорщу часникових дольок. — Вгощайтеся та будьте здорові!

І майже вся королівська міліція з легкої Федькової руки пропахкотіла часником.

Коли б закинули Світличному, що він не байдужий до жіночої половини роду людського, що не одна красуня королівська потай од чоловіка зітхає за гарячою рукою і не менш гарячими вустами начміла, зітхає, прасуючи пом’яту спідницю… Що не одна, обіймаючи законного мужа, забувшись, називає його Федюнею, Федьком, хоч того зроду-віку звали Миколою чи Василем: і то її щастя, що в такі хвилини чоловік глухіший од чобота!.. Що не одна дівчина, палаючи тугими щоками, згадувала посеред ночі промовисті очі начальника, такі палкі та промовисті, що їй і досі туманиться у голові та верзеться таке, що потім ходить вона, немов п’яна, і не бачить нічого ошалілими вже своїми очима…

Коли б за це притягли до суворої відповідальності Світличного, то це не було б для нього несподіванкою. Хоча й тут, якщо розібратись як слід, не було особливої Федькової провини. Бо нащо ж тоді й росте оте зілля, як його не споживати? Для чого й розквітають оті пишні квітки, коли їх не нюхати? І даремно гнівається Олеся, коли іноді до неї доходять чутки, туманні натяки про те, що її любий та милий чоловіченько походив по чужому гречаному полю…

Взяли ж Федька в шори зовсім за інше.

— Ні, ти мені, Соломоне, скажи, — допитувався Світличний у свого давнього друга Ляндера. — Та слухай сюди, Соломоне, бо, їй-бо, по пиці заїду! Винен я чи не винен?

— Винен, — відповідає Соломон. — Який ти мені не друг, а істина для мене дорожча.

— Винен?.. Я?.. — аж задихається Федько від обурення. — Та в чому ж моя тут провина? Що я не в тій колисці гойдався? Не ту цицю ссав?.. Та я свою відданість партії на фронтах доказав! Кров’ю розписався!.. То яке ж ви, гади, маєте право брати під сумнів мою партійну чесність!

— Ах, Федір, Федір, ну чого так кричати? — невдоволено морщиться Ляндер. — Нащо кричати, Федоре, коли криком нічого не поможеш. Ти краще скажи: хто твій батько?

— Яке це має відношення…

— Пряме, товаришу Федоре, пряме… Від кого себе партія очищає? Від класово ворожих елементів, від колишніх поміщиків, куркулів, попів, білогвардійців та їхніх синків, що внаслідок притуплення нашої пильності зуміли пролізти…

— Це я проліз? Я?..

— Ну, нащо так? Ніхто ж тобі цього не каже.

— Та де ж у чорта не каже, коли прямо говорять!

— Ну, я ж цього не кажу, — з досадою мовив Ляндер: ні, з ним таки неможливо нормально розмовляти! Скільки часу минуло, пора б уже й відучитися від фронтових звичок!

І Соломон уже лагіднішає, починає вмовляти розпаленого Федора:

— Ось послухай сюди. Тільки помовчи, дай мені слово сказати. Хто твій тато? Служитель… е-е, релігійного культу… А хто твоя дружина? Дочка куркуля і сестра куркуля. Ясна картина.

— Кому це ясна? — питає похмуро Федько; він уже не кричить, тільки люті вогники спалахують у чорнющих очах та попід шкірою на вилицях ворушаться сталеві жовна.

— Всім… Усім отим, що голосуватимуть: вичистити тебе із партії чи залишити.

— Це що ж виходить: і мене треба вичистити?

— Про тебе, Федоре, не може бути й мови, — заспокоїв товариша Соломон. — Ти мені — друг, а друзів я ще ніколи не лишав у біді. Думаєш, Ляндер забув, як ти на отих зборах його захищав? Як Гінзбургові та його прибічникам правду у вічі різав?.. Ні, Ляндер такого не забуває! Хто за Ляндера, той може спати спокійно. Ось моя рука на тім, Федоре!

— Що ж я маю робити?.. Перед отими сопляками, що й пороху не нюхали, виступати? Просити, щоб простили за класово ворожу колиску?

— От ти знову за своє! Скільки разів я тобі говорив: не можна все рубати з плеча! Розумніше треба, розумніше… Ти газети читаєш?

— Читаю.

— Погано читаєш!

— А ти звідки знаєш?

— Бо уважно читав би, вже давно порятунок для себе знайшов би. Ну, та дякуй долі, що в тебе є друг. Ось на, почитай, спеціально для тебе вирізав…

Ляндер відсуває шухляду, дістає папку, подає Федькові акуратно вирізаний чотирикутник газетного паперу.

— Тут про мене, чи що?

— Читай, читай — потім питатимеш!

Федько зацікавлено бере оту вирізку, читає промовистий заголовок: «Зрікаюся батьків»: