Спускаючись униз, вона зустріла при вході до коридору капітана гвардії.
— Пані, — сказав пан де Нансей, — згідно з наказом вашої величності, кінь готовий.
— Любий барон, — сказала Катерина, — кінь непотрібен, я поговорила з хлопцем, і виявилось, що він надто дурний, щоб виконати доручення, яке я думала дати йому. Я гадала, що він лакей, а він, щонайбільше, конюх. Я дала йому трохи грошей і випровадила через чорний хід.
— Але, — сказав пан де Нансей, — як же з дорученням?
— З дорученням? — перепитала Катерина.
— Так, з дорученням, що він мав виконати в Сен-Жермені. Ваша величність бажаєте, щоб виконав його я, а чи наказав виконати комусь із моїх людей?
— Ні, ні, — сказала Катерина, — ви і ваші люди матимете сьогодні ввечері інше діло.
І Катерина пішла до себе, сподіваючись, що сьогодні ввечері доля цього клятого короля Наварського буде в її руках.
XV. Готель „À la Belle-Étoile“
Через дві години після події, про яку ми щойно розповіли і від якої на обличчі в Катерини не лишилось ніякого сліду, пані де Сов, скінчивши свою роботу у королеви, вернулась до себе. За нею прийшов Генріх і, дізнавшись від Даріоли, що приходив Ортон, пішов прямо до дзеркала і взяв записку.
Як ми вже казали, зміст її був такий:
„Сьогодні ввечері, о десятій годині, вулиця Арбр-Сек, готель „À la Belle-Étoile“. Якщо прийдете, не відповідайте нічого, якщо не прийдете, скажіть „ні“ посланцеві“.
Крім підпису, в ній не було нічого.
— Генріх обов’язково піде на побачення, — казала собі Катерина, — бо коли б він і схотів не піти, то вже не знайде посланця, щоб сказати йому „ні“.
Катерина не помилилась. Генріх розпитався про Ортона, і Даріола сказала, що він вийшов разом з королевою-матір’ю; але записка була на місці, а Генріх знав, що бідолашний хлопець нездатний до зради, і тому не турбувався.
Він пообідав, як звичайно, за королівським столом, і король за обідом дуже підсміювався над незграбністю Генріха ранком під час полювання з птахами.
Генріх виправдувався тим, що він людина гірська, а не житель долин, але пообіцяв Карлу навчитись полювати з птахами.
Катерина була чарівна і, встаючи зза столу, попросила Маргариту залишитись у неї.на весь вечір.
О восьмій годині Генріх узяв двох своїх дворян, вийшов з ними через ворота Сент-Оноре, зробив великий обхід, увійшов баштою де Буа, переїхав Сену паромом Неель, дійшов до вулиці Сен-Жак і там відпустив своїх провожатих, ніби це була якась любовна походінка. На розі вулиці Матюрен він побачив чоловіка в плащі, верхи на коні. Генріх підійшов до нього.
— Мант, — сказав невідомий.
— По, — відповів король.
Невідомий зараз же зліз з коня. Генріх закутався в його плащ, увесь забризканий гряззю, сів на коня, з якого аж пара вставала, проїхав вулицею Ла Гари, переїхав міст Сен-Мішель, проїхав вулицю Бартелемі, переїхав знову річку мостом Меньє, доїхав до набережних, повернув на вулицю Арбр-Сек і постукав у двері до метра Ла Гюр’єра.
Ла Моль був у відомій уже нам залі і писав довгого любовного листа — ви знаєте кому. Коконна був у кухні з Ла Гюр’єром, доглядаючи за шістьма куріпками, що смажилися на рожні, і провадив із своїм приятелем, хазяїном готелю, дискусію про стан засмаженості і час, коли куріпок треба зняти з рожна.
В цю мить постукав Генріх. Грегуар пішов відчиняти і завів коня до конюшні, а подорожній увійшов у хату, постукуючи чобітьми об підлогу, немов розминаючи занімілі ноги.
— Гей, метр Ла Гюр’єр! — гукнув Ла Моль, не перестаючи писати. — Тут вас якийсь дворянин питається.
Ла Гюр’єр підійшов, оглянув Генріха з голови до ніг і, не відчувши великої пошани до його плаща з товстого сукна, спитав у короля:
— Хто ви?
— Е, кров божа! — сказав Генріх, показуючи на Ла Моля пальцем. — Пан цей уже сказав вам. Я дворянин із Гасконі, приїхав до Парижа улаштуватись при дворі.
— Що вам треба?
— Кімнату й вечерю.
— Гм, — сказав Ла Гюр’єр, — є у вас слуга?
Це, як відомо, було звичайне в нього запитання.
— Ні, — відповів Генріх, — але я сподіваюсь найняти, коли влаштуюсь.
— Я не віддаю панської кімнати без людської, — сказав Ла Гюр’єр.
— Навіть коли я заплачу за вечерю нобль? Про гроші ми поговоримо завтра.
— О! Ви дуже щедрі, мій дворянине! — сказав Ла Гюр’єр, недовірливо поглядаючи на Генріха.
— Ні, але, сподіваючись перебути вечір і ніч у вас в готелі, що його дуже хвалив мені наш дворянин, який жив тут, я запросив сюди на вечерю одного мого друга. Є у вас арбуазьке вино?
— Є таке, що й беарнець не п’є кращого.
— Добре, я плачу за нього окремо. А, от і мій гість!
Справді, двері відчинились, і увійшов другий дворянин, на кілька років старший від першого, з величезною рапірою при боці.
— А! — сказав він. — Ви дуже точні, мій молодий друже. Для чоловіка, що зробив двісті льє, прибути в призначений час — річ не проста.
— Це ваш гість? — спитав Ла Гюр’єр.