Королева Марго

— Добре. За три дні до полювання сповістіть мене, де воно відбудеться: у Бонді, в Сен-Жермені чи в Рамбульє. Додайте, що ви готові, і коли побачите, що пан де Ла Моль промчить перед вами, женіть за ним чимдуж. Коли ж ви виїдете з лісу, королеві-матері, якщо вона схоче захопити вас, доведеться гнатись за вами; ну, а її нормандським коням не побачити, сподіваюсь, навіть підків у наших арабських та іспанських бігунів.

— Добре, де Муї.

— Є у вас гроші, сір?

Генріх зробив гримасу, яку завжди робив, коли у нього питали про гроші.

— Не дуже, — сказав він, — але, гадаю, у Маргарити є.

— Ну, що ж! Чи у вас, чи в неї, візьміть їх з собою якомога більше.

— А ти, поки дійде до діла, що думаєш робити?

— Після того, як я досить діяльно займався справами вашої величності, дозволите ви мені зайнятись трохи своїми власними?

— Займись, де Муї, займись, — але що за справи?

— Слухайте, сір. Ортон сказав мені (він хлопчина дуже спритний, рекомендую його вашій величності), Ортон сказав мені вчора, що зустрів коло Арсеналу отого розбійника Морвеля, що очуняв завдяки піклуванню Рене і відігрівається на сонці, як змія, — та він і справді змія.

— Ага, розумію, — сказав Генріх.

— А, ви розумієте, добре... Ви, сір, будете колись королем, і якщо у вас буде якась помста, як у мене, ви помститеся, як личить королю. Я солдат, і мушу помститись як солдат. Отже, коли всі наші справи будуть улаштовані, — це дасть тому розбійникові ще днів п’ять чи шість поправляти здоров’я, — я піду теж погуляти коло Арсеналу і приткну його до землі чотирма добрими ударами рапіри, і тоді покину Париж не з таким тяжким серцем.

— Кінчай свої справи, друже мій, кінчай, — сказав беарнець. — До речі, ти задоволений з Ла Моля, правда?

— О, чудовий хлопчина, відданий вам душею й тілом, сір, можете покладатись на нього, як на мене... відважний...

— І, головне, вміє мовчати. Ну, він поїде з нами в Наварру, де Муї, і коли ми туди прибудемо, ми знайдемо, чим нагородити його.

В хвилину, коли Генріх з своєю лукавою усмішкою проказав ці слова, двері раптом розчинились, і з’явився той, про якого щойно говорилось, блідий, схвильований.

— Тікайте, сір, тікайте! — крикнув він. — Дім оточили!

— Оточили? — скрикнув Генріх, схоплюючись. — Хто?

— Королівська гвардія.

— О! — сказав де Муї, витягаючи пістолети зза пояса. — До бою, здається!

— Так! — сказав Ла Моль. — Багато поможуть ваші пістолети. Що зробите ви проти п’ятидесяти чоловік?

— Правда, — сказав король, — і якщо є якийсь спосіб зникнути...

— Є один, я вже раз його використав, і якщо ваша величність підете за мною...

— А де Муї?

— Пан де Муї теж може піти, коли хоче. Але треба спішити.

На сходах почулися кроки.

— Надто пізно, — сказав Генріх.

— Ах, коли б тільки затримати їх на п’ять хвилин, — скрикнув Ла Моль, — я міг би поручитися за безпеку короля.

— То ручіться, пане, — сказав де Муї, — я берусь затримати їх. Ідіть, сір, ідіть.

— Що ти хочеш робити?

— Не турбуйтесь, сір, ідіть швидше.

І де Муї почав з того, що заховав тарілку, серветку й склянку короля, ніби він був за столом сам.

— Ідіть, сір, ідіть, — крикнув Ла Моль, хапаючи короля за руку і тягнучи його на сходи.

— Де Муї! Відважний мій де Муї! — скрикнув Генріх, простягаючи руку молодому чоловікові.

Де Муї поцілував руку, виштовхнув Генріха з кімнати і засунув за ним двері на засув.

— Так, так, розумію, — сказав Генріх, — він здасться, а ми врятуємось тим часом. Але який диявол міг нас видати?

— Ідіть, сір, ідіть! Вони вже на сходах!

Справді, світло від факелів почало підійматись угору на вузьких сходах, а знизу чути було ніби брязкіт шпаг.

— Тікайте, сір, тікайте! — говорив Ла Моль.

І, ведучи короля в пітьмі, вивів його на два поверхи вище, штовхнув двері в якусь кімнату, засунув їх на засув і, відчинивши вікно, сказав:

— Сір, ви дуже боїтеся ходити по дахах?

— Я? — сказав Генріх. — Де ж таки, мисливець, що полював на серн!

— То йдіть за мною, ваша величність, я знаю дорогу і буду вам за провідника.

— Ідіть, ідіть, — сказав Генріх, — я йду за вами.

Ла Моль ступив за вікно перший, пройшов широким карнізом до жолобини, утвореної двома покрівлями; до цієї жолобини виходила мансарда без вікна, з якої був хід до нежилого горища.

— Сір, — сказав Ла Моль, — от ви і коло пристані.

— Ага, — сказав Генріх, — тим краще.

І витер своє бліде чоло, на якому виступив краплями піт.

— Тепер, — сказав Ла Моль, — справа піде сама собою. Горище має вихід на сходи, сходи виводять у коридор, коридор на вулицю. Я пройшов цією дорогою, сір, в таку саму страшну ніч, як і ця.

— Ходім, ходім, — сказав Генріх, — вперед!

Ла Моль перший прослизнув у зяючий отвір, добрався до нещільно причинених дверей, відчинив їх, спинився на кручених сходах і, подаючи королю в руку вірьовку, що правила за поруччя на сходах, сказав:

— Ідіть, сір!

На середині сходів Генріх зупинився. Він дійшов до вікна, що виходило в двір готелю „À la Belle-Étoile“. З вікна видно було, як сходами з протилежного боку бігли солдати — одні з шпагами, інші з факелами в руках.