Лексикон націоналіста та інші есеї

«Брута­льне наси­льство влади над суспільством, — пи­ше зга­даний Вя­че­слав Ли­ха­чов, — сформу­вало клі­мат, у якому та­кі самі наси­льни­цькі дії з боку ради­кальної опози­ції спри­ймаю­ться значною ча­сти­ною суспільства як адекват­ні заходи. Саме в цьо­му контекс­ті на­ціонал-ради­кали з Усеукраї­нсько­го об’єд­на­н­ня “Свобода”, ви­бравши шлях політи­чної боро­ть­би, отри­мали на­при­кі­нці 2012 року не­бу­валу електоральну під­три­мку і стали однією з трьох основних опози­ційних сил… Свої­ми обурли­ви­ми дія­ми влада згу­ртувала на­стільки рі­зноманіт­ні групи, що навіть найзавзя­ті­ші ради­кали зна­йшли своє місце в ря­дах опози­ції».

Найне­приє­мні­ше у цій політ­техно­ло­гі­чній схе­мі, під­сумовує автор, — «штучно створю­вана у рамках брудних піар-техно­ло­гій ди­хо­то­мія, яка спону­кає ви­борця ви­знача­ти­ся у порочній си­стемі координат “на­ци­сти про­ти банди­тів”. Вто­мле­ний банди­ти­змом влади ви­борець го­товий те­рпля­че постави­ти­ся до від­вертих неонаци­стів у ря­дах опози­ції; і навпаки, ви­борець, збри­джений свасти­коподі­бною си­м­волі­кою ультраправих, го­товий зми­ри­ти­ся з без­закон­ною владою, вба­ча­ю­чи в ній єдиний надійний захист від фа­ши­стів».

Зайве поясню­вати, що та­ка ди­хо­то­мія не ли­ше аморальна, а й не­без­пе­чна. Особли­во те­пер, ко­ли дедалі оче­ви­дні­ши­ми є намага­н­ня влади поверну­ти ми­рні про­тести про­ти поліційної сваволі і корумповано­го ре­жи­му у си­ло­ве русло.

3.

Про від­мін­ності сьо­годні­шньо­го Май­дану [2013] від попередньо­го [2004] напи­сано вже чи­мало. Найдокла­дні­ше їх інвентари­зував, здає­ться, Сергій Ку­деля, від­значи­вши зокрема де­що іншу якість тоді­шньої влади й істо­т­но іншу якість тоді­шньої опози­ції.

По-перше, Помаранче­ва револю­ція бу­ла своєрідною ку­льміна­ці­єю затя­ж­ної ви­борчої кампанії та, від­повід­но, електоральної мобілі­за­ції. Опози­ція перед­ба­ча­ла мас­штабну фа­льси­фі­ка­цію ви­борів і все­бі­чно го­тувала­ся до масових про­тестів. Тоді­шній Май­дан був не­зрівнян­но кра­ще орга­нізований, забез­пе­че­ний і ке­рований, чо­му немалою мі­рою сприя­ла наявність єдино­го авторитет­но­го лі­дера, здат­но­го консо­лі­дувати сорат­ни­ків і при­боркати ради­калів, а та­кож вести пере­говори з владою від імені всі­єї опози­ції.

По-друге, влада бу­ла більш фрагментованою, а от­же й менш здат­ною до консо­лі­дованих наси­льни­цьких дій. З одно­го боку, повнова­же­н­ня чин­но­го пре­зи­дента фа­кти­чно закі­нчу­вали­ся, тож йо­го го­ло­вною метою був без­пе­чний ви­хід на пенсію, ба­жа­но з надійни­ми між­народни­ми га­ранті­я­ми, а то­му й рі­зни­ця між Юще­нком і Яну­кови­чем не бу­ла для ньо­го аж надто істо­т­ною (за умови на­да­н­ня ви­ще­зга­даних га­рантій). Що ж до Яну­кови­ча і йо­го партії, то їхня влада не бу­ла на­стільки мі­ц­ною, як ни­ні, — ані в ін­ститу­ційному пла­ні, ані в ресурсному, ані в орга­ніза­ційному.

І по-третє, зага­льний сценарій роз­горта­вся тоді у напря­мку зміни влади — її пере­да­чі від Ку­чми до Яну­кови­ча (чи до Юще­нка), ти­м­ча­сом як ни­ні йдеться ли­ше про її утри­ма­н­ня, що, без­умовно, додає Яну­кови­чу почу­т­тя ле­гі­ти­мності: у 2004-му суд міг ви­знати другий тур ви­борів без­ре­зульта­т­ним і при­значи­ти по­вторне го­ло­сува­н­ня, нато­мість сьо­годні нема жодних ле­га­льних ме­ха­нізмів, окрім імпі­чменту, усу­ну­ти пре­зи­дента від влади. Почу­т­тя (чи ілю­зія) ле­гі­ти­мності уку­пі з ілю­зією контро­лю через «своїх» лю­дей над усі­ма си­ло­ви­ми орга­нами робить Яну­кови­ча не надто схильним до будь-яких пере­говорів і ком­промісів з опози­ці­єю.

Су­дя­чи з усьо­го, йо­го неви­багли­ва та­кти­ка зводи­ться сьо­годні до затя­гу­ва­н­ня ча­су і поси­ла­н­ня амбі­валент­них бу­ці­мто прими­рли­вих си­гналів з надією, що вто­ма, мороз і фізи­чне ви­сна­же­н­ня про­тестувальни­ків у по­єд­нан­ні з точ­кови­ми ре­пресі­я­ми мілі­ції й СБУ («від­краю­ва­н­ня саля­мі») зроблять свою справу. Ну, а доверши­ти все мо­ж­на бу­де якою-не­будь ефе­кт­ною провока­ці­єю ки­ше­нькових «ради­калів». Утім, московські ко­ле­ги мо­жуть тим ча­сом по­дбати і про мас­штабні­шу провока­цію, аби заразом покі­нчи­ти не ли­ше з опози­ці­єю, а й із самим Яну­кови­чем (принаймні політи­чно).

Специ­фі­чний під­хід московських «товари­шів» до розв’язува­н­ня вну­трі­шньоукраї­нських конф­лі­ктів влу­чно від­обра­же­ний у спо­га­дах Андрея Іла­ріонова про, так би мови­ти, «робочу зу­стріч» украї­нсько­го пре­зи­дента з російським під час Помаранче­вої револю­ції.

«Ку­чма при­ле­тал в Москву на пере­говоры с Пу­ти­ным. Встре­ча бы­ла в аэ­ропорту, пол­ча­са они там по­говори­ли — и все. И ко­гда Пу­тин уговари­вал Ку­чму использовать си­лу про­тив “оранже­вой револю­ции”, Ку­чма, упорно глядя в по­то­лок или рас­сматри­вая шну­рки на своих бо­ти­нках, по­стоян­но по­вторял: “Влади­мир Влади­ми­рович, вы не пони­маете — Украи­на стала другой”. “Подо­жди­те, мы же с вами до­говари­вались!…”. А Ку­чма говорит: “Украи­на стала другой”. В ито­ге, Ку­чма не дал со­гласия на использование си­лы».