Лексикон націоналіста та інші есеї

На­при­кі­нці XIX сто­лі­т­тя, ко­ли шанси украї­нсько­го проекту бу­ли ще примарні­ши­ми, як ни­ні, а Російська імперія бу­ла май­же та­кою самою агреси­вною й ре­преси­вною, один украї­нський пи­сьмен­ник напи­сав своє­му ко­ле­зі знамен­ні ря­д­ки: «Годі вже пла­кати та нарі­кати, що нас б’ють. Мало ко­го б’ють у цьо­му сві­ті! Світ спів­чу­ває не тим, ко­го б’ють, а тим, ко­трі від­би­ваю­ться».

2.

Недавня украї­нська револю­ція і, як від­повідь на неї, вторгне­н­ня російських військ постави­ли знов на поря­док ден­ний складне й дис­ку­сійне пи­та­н­ня про втруча­н­ня Заходу у сві­тові події — йо­го мас­штаб, глиби­ну, своєчасність і послі­довність, ви­бі­рковий ха­рактер, шля­хи ле­гі­ти­міза­ції. У найзага­льні­ших те­рмінах ідеться про цін­ності й інтереси, мораль і геополіти­ку. Супере­чність між ци­ми кате­горі­я­ми ви­пли­ває з давно усві­до­мле­ної немо­ж­ли­вості без­ком­промісно по­єд­нати прекрасноду­ху теорію з повся­к­ден­ною практи­кою, ідеали — з реальністю. Захід мо­же собі до­зволи­ти бо­мбу­вати Бел­град, щоб зуп­ни­ти гено­цид у Косово, про­те не мо­же бо­мбу­вати Москву, щоб зупи­ни­ти гено­цид у Че­чні. Сполу­че­ні Штати мо­жуть ви­кори­стати свої збройні си­ли, щоб звільни­ти Ку­вейт з-під іракської оку­па­ції, про­те не мо­жуть так само звільни­ти Ти­бет з-під оку­па­ції ки­тайської. Між­народна політи­ка — цари­на прагмати­зму; ко­жен крок ви­знача­ють тут не так принципи, як кальку­ля­ція по­тенційних зи­сків і втрат. А що ме­жа між твере­зим роз­раху­нком і хо­ло­днокровним ци­нізмом є досить хи­ткою, завжди вини­кає споку­са трохи її посу­ну­ти, пере­ступи­ти, пере­тлу­ма­чи­ти на свою користь.

Ко­жен із нас мо­же ле­г­ко се­бе постави­ти в си­туа­цію поді­бно­го морально­го ви­бору, уяви­вши, на­при­клад, скільки лю­дей на пла­неті поми­рає від го­ло­ду саме в ту мить, ко­ли ми роз­ко­шу­є­мо в ресторані дороги­ми й на­вряд чи для нас жит­тє­во необ­хі­дни­ми стравами. Або — скільком лю­дям не ви­стачає най­прості­ших меди­каментів у той час, як ми ку­пу­є­мо дорогі авта чи інші «статусні» ре­чі — ко­штовні си­м­воли на­шо­го марносла­вства й компле­ксу меншо­вартості. Зде­більшо­го ми уни­кає­мо цих не­приє­мних пи­тань, знаходя­чи без­ліч від­мовок і ви­прав­дань своїй моральній не­чу­ло­сті. «Всім не допомо­жеш», — ка­же­мо ми. — «Довко­ла повно шахраїв», «Ні­ко­ли не знаєш, що зроблять із твої­ми поже­ртвами», «Я не зобов’язаний дбати про ле­дарів», «Мені по­трі­бен певний комфорт, я маю право», — це ли­ше кі­лька з-поміж бага­тьох аргументів, яки­ми ми роз­грішу­є­мо се­бе, даю­чи зрозумі­ти — ці­лком ре­зон­но, — що ми звичайнісі­нькі лю­ди, а не свя­ті — як Буд­да, Хри­стос чи Франциск Аси­зький.

Ко­ж­на дія справді вимагає твере­зо­го роз­раху­нку. Як­що її ко­шти від­носно ни­зькі (як у «Бу­рі в пу­стелі»), а по­тенційні зи­ски ви­сокі (міль­йони барелів на­фти), ви­бір ле­г­кий: цін­ності й інтереси вели­кою мі­рою збі­га­ю­ться. Як­що ж ко­шти явно ви­сокі, а зи­ски сумні­вні, не­втруча­н­ня бу­де най­імовірні­шою реакці­єю: ні­хто не захоче вми­рати за Ґданськ чи за «далеку краї­ну, про яку ми мало що знає­мо» (як Невіл Чембе­рлен ви­сло­вився 1938 року про оку­повану Гі­тле­ром Че­хосло­вач­чи­ну).

Прагмати­чна й, здавало­ся б, проста кальку­ля­ція має, однак, два вразливих мо­менти. По-перше, політи­ка не­втруча­н­ня, ча­сто справді ра­ціональна й ви­прав­дана у військово­му пла­ні, зовсім не означає та­ко­го само­го не­втруча­н­ня інши­ми засобами — політи­чни­ми, ди­пло­мати­чни­ми та, особли­во, економі­чни­ми. Не­спромож­ність захі­дних демократій захи­стити че­че­нців від вини­ще­н­ня так, як вони захи­сти­ли косоварів, зовсім не означає, що всю цю історію слід забу­ти, зло­чи­ни — проба­чи­ти, а кремлі­всько­го м’ясни­ка — на від­міну від серде­ги Міло­ше­ві­ча — нагороди­ти Орденом поче­сно­го ле­гіону і про­го­ло­си­ти Лю­ди­ною року на об­кла­ди­нці впливово­го між­народно­го ча­сопи­су. Не­спромож­ність захи­стити Грузію не означає, що бізнес із пу­ті­нською Росі­єю має звично собі три­вати і французькі військові кораблі «містраль» мо­ж­на екс­портувати до роз­бійни­цької краї­ни мовби ні­чо­го не трапи­ло­ся.