Лексикон націоналіста та інші есеї

Ре­зульта­ти по ре­гіонах ви­глядали ще драмати­чні­ше. Захі­дні украї­нці ви­знали громадян Польщі ближ­чи­ми до се­бе від жи­телів Дон­басу (4,44 про­ти 4,36), нато­мість росі­ян (3,71 бала) постави­ли поза біло­русами і сло­ваками. Жи­телі східної Украї­ни від­повіли си­метри­чно: ви­знали росі­ян (8,37 бала) за най­ближ­чих до се­бе — після дон­басців і сло­бо­жан. Нато­мість захі­дних украї­нців і навіть жи­телів центру постави­ли не ли­ше позаду росі­ян, а й позаду біло­русів.

Як­що га­дану спорі­дненість із росі­я­нами «за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми» мо­ж­на якось іще поясни­ти ви­соким від­со­тком ет­ні­чних росі­ян і російськомовців у самій Украї­ні та фа­кти­чним до­міну­ва­н­ням в Украї­ні російських масмедій і масової ку­льтури з при­та­ман­ною їм гламу­ри­за­ці­єю всьо­го російсько­го, то уявле­н­ня украї­нців про бу­ці­мто «близькість» із біло­русами не мають під собою жодно­го опертя — ні реально­го, засновано­го на особи­сто­му досвіді, ні навіть ві­ртуа­льно­го, засновано­го на сьо­годні­шніх медіях та маску­льті. «Біло­русь» — та, ко­тра в їхніх го­ло­вах, — не має ні­чо­го спільно­го з реальною Біло­рус­сю, в якій абсо­лю­т­на більшість украї­нців зроду не бу­вала, жи­вих біло­русів не ба­чи­ла, про біло­руську історію та ку­льтуру не має за­звичай зелено­го уявле­н­ня, а мову знають при­близно так, як росі­я­ни — украї­нську: на рі­вні анек­до­ту. Та «Біло­русь», ко­тра ви­дає­ться їм над­звичайно близькою («за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми») — ближ­чою навіть від захі­дних украї­нців, — це чи­ста ідео­ло­гема, ча­сти­на імперсько­го мі­фу про три «брат­ніх» народи, ко­трі конче му­сять бу­ти «спорі­днені», — бо як же інакше? Це уявле­н­ня не по­тре­бує фа­ктів, не по­тре­бує зна­н­ня; міф, як ві­до­мо, не вимагає доведе­н­ня й не під­ля­гає жодному ло­гі­чному спростуван­ню; «біло­русів» зовсім не тре­ба знати, щоб щи­ро ві­рувати, що вони — «на­ші», русько-совє­тські, правосла­вно-східнослов’янські.

При­пу­скаю, що й росі­я­ни у цих уявле­н­нях та оці­ню­ва­н­нях та­кі самі фі­кти­вні; фі­кти­вні в них і захі­дні украї­нці, яких середньоукраї­нська сві­до­мість ставить («за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми») в один ряд з інозем­ця­ми. Це не конче означає, що росі­я­ни чи біло­руси — «хоро­ші», а захі­дні украї­нці — «по­га­ні». Це означає ли­ше, що одні з них — «на­ші» (навіть як­що по­га­ні); а другі — «чу­жі» (навіть як­що хоро­ші). Ми мо­же­мо скільки зав­годно ке­п­ку­вати з ці­єї інфа­нти­льної, мі­фо­ло­гі­чної сві­до­мості, а про­те саме вона ви­значає поведінку міль­йонів лю­дей, і в цьо­му сенсі вона є вагомі­шою за ту реальність, яка ви­дає­ться нам об’єкти­вною. І ті бар’єри, які вона ви­бу­довує — між рі­зни­ми групами. між ре­гіонами, між Украї­ною й сві­том, — не так просто здо­ла­ти, бе­ру­чи до уваги жи­ву­чість мі­фа і йо­го засадни­чий іму­нітет до будь-яких фа­ктів та ло­гі­чних аргументів.

Не так давно (у 2016-му) соціо­ло­ги з Центру ім. Разумкова по­втори­ли своє опи­тува­н­ня деся­ти­лі­т­ньої давності, що­правда, де­що зміни­вши йо­го параметри. Цим вони фа­кти­чно унемо­ж­ли­ви­ли пря­ме порі­вня­н­ня нових ре­зульта­тів із попередніми й істо­т­но ускладни­ли зокрема з’ясува­н­ня впливу Євро­май­дану й неоголоше­ної російсько-украї­нської війни на суб’єкти­вне сприйня­т­тя украї­нця­ми між­групових/між­ре­гіональних від­мін­ностей у своїй краї­ні. Про­те принаймні одна особли­вість з опи­тува­н­ня 2006 року просте­жу­є­ться і в ре­зульта­тах ново­го: росі­я­ни й надалі (по­при військову агресію) зали­шаю­ться для більшо­сті украї­нців го­ло­вни­ми «на­ши­ми», в одному ря­ду з жи­теля­ми центральної, східної та пів­ден­ної Украї­ни, а га­ли­ча­ни й надалі зали­шаю­ться го­ло­вни­ми «чу­жи­ми», в одному ря­ду з громадя­нами Євросою­зу.

По­при від­сут­ність у цьо­му ново­му дослі­джен­ні запи­та­н­ня про біло­русів, мо­ж­на з певністю стверджу­вати, що украї­нці в основній своїй масі й надалі іденти­фі­ку­ють се­бе з уявною правосла­вно-східнослов’янською спільно­тою «на­ших» і зараховують до «чу­жих» усіх, хто за свої­ми «тради­ці­я­ми і по­глядами» до тої спільно­ти не впи­сує­ться. В цьо­му сенсі «дві Украї­ни» — це дві спільно­ти, одна з яких рі­шу­че не ви­знає свої­ми так званих «на­ших», а інша — ніяк не мо­же з ти­ми «на­ши­ми» роз­про­ща­ти­ся.

3.