Читаем Лексикон націоналіста та інші есеї полностью

Ре­зульта­ти по ре­гіонах ви­глядали ще драмати­чні­ше. Захі­дні украї­нці ви­знали громадян Польщі ближ­чи­ми до се­бе від жи­телів Дон­басу (4,44 про­ти 4,36), нато­мість росі­ян (3,71 бала) постави­ли поза біло­русами і сло­ваками. Жи­телі східної Украї­ни від­повіли си­метри­чно: ви­знали росі­ян (8,37 бала) за най­ближ­чих до се­бе — після дон­басців і сло­бо­жан. Нато­мість захі­дних украї­нців і навіть жи­телів центру постави­ли не ли­ше позаду росі­ян, а й позаду біло­русів.

Як­що га­дану спорі­дненість із росі­я­нами «за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми» мо­ж­на якось іще поясни­ти ви­соким від­со­тком ет­ні­чних росі­ян і російськомовців у самій Украї­ні та фа­кти­чним до­міну­ва­н­ням в Украї­ні російських масмедій і масової ку­льтури з при­та­ман­ною їм гламу­ри­за­ці­єю всьо­го російсько­го, то уявле­н­ня украї­нців про бу­ці­мто «близькість» із біло­русами не мають під собою жодно­го опертя — ні реально­го, засновано­го на особи­сто­му досвіді, ні навіть ві­ртуа­льно­го, засновано­го на сьо­годні­шніх медіях та маску­льті. «Біло­русь» — та, ко­тра в їхніх го­ло­вах, — не має ні­чо­го спільно­го з реальною Біло­рус­сю, в якій абсо­лю­т­на більшість украї­нців зроду не бу­вала, жи­вих біло­русів не ба­чи­ла, про біло­руську історію та ку­льтуру не має за­звичай зелено­го уявле­н­ня, а мову знають при­близно так, як росі­я­ни — украї­нську: на рі­вні анек­до­ту. Та «Біло­русь», ко­тра ви­дає­ться їм над­звичайно близькою («за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми») — ближ­чою навіть від захі­дних украї­нців, — це чи­ста ідео­ло­гема, ча­сти­на імперсько­го мі­фу про три «брат­ніх» народи, ко­трі конче му­сять бу­ти «спорі­днені», — бо як же інакше? Це уявле­н­ня не по­тре­бує фа­ктів, не по­тре­бує зна­н­ня; міф, як ві­до­мо, не вимагає доведе­н­ня й не під­ля­гає жодному ло­гі­чному спростуван­ню; «біло­русів» зовсім не тре­ба знати, щоб щи­ро ві­рувати, що вони — «на­ші», русько-совє­тські, правосла­вно-східнослов’янські.

При­пу­скаю, що й росі­я­ни у цих уявле­н­нях та оці­ню­ва­н­нях та­кі самі фі­кти­вні; фі­кти­вні в них і захі­дні украї­нці, яких середньоукраї­нська сві­до­мість ставить («за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми») в один ряд з інозем­ця­ми. Це не конче означає, що росі­я­ни чи біло­руси — «хоро­ші», а захі­дні украї­нці — «по­га­ні». Це означає ли­ше, що одні з них — «на­ші» (навіть як­що по­га­ні); а другі — «чу­жі» (навіть як­що хоро­ші). Ми мо­же­мо скільки зав­годно ке­п­ку­вати з ці­єї інфа­нти­льної, мі­фо­ло­гі­чної сві­до­мості, а про­те саме вона ви­значає поведінку міль­йонів лю­дей, і в цьо­му сенсі вона є вагомі­шою за ту реальність, яка ви­дає­ться нам об’єкти­вною. І ті бар’єри, які вона ви­бу­довує — між рі­зни­ми групами. між ре­гіонами, між Украї­ною й сві­том, — не так просто здо­ла­ти, бе­ру­чи до уваги жи­ву­чість мі­фа і йо­го засадни­чий іму­нітет до будь-яких фа­ктів та ло­гі­чних аргументів.

Не так давно (у 2016-му) соціо­ло­ги з Центру ім. Разумкова по­втори­ли своє опи­тува­н­ня деся­ти­лі­т­ньої давності, що­правда, де­що зміни­вши йо­го параметри. Цим вони фа­кти­чно унемо­ж­ли­ви­ли пря­ме порі­вня­н­ня нових ре­зульта­тів із попередніми й істо­т­но ускладни­ли зокрема з’ясува­н­ня впливу Євро­май­дану й неоголоше­ної російсько-украї­нської війни на суб’єкти­вне сприйня­т­тя украї­нця­ми між­групових/між­ре­гіональних від­мін­ностей у своїй краї­ні. Про­те принаймні одна особли­вість з опи­тува­н­ня 2006 року просте­жу­є­ться і в ре­зульта­тах ново­го: росі­я­ни й надалі (по­при військову агресію) зали­шаю­ться для більшо­сті украї­нців го­ло­вни­ми «на­ши­ми», в одному ря­ду з жи­теля­ми центральної, східної та пів­ден­ної Украї­ни, а га­ли­ча­ни й надалі зали­шаю­ться го­ло­вни­ми «чу­жи­ми», в одному ря­ду з громадя­нами Євросою­зу.

По­при від­сут­ність у цьо­му ново­му дослі­джен­ні запи­та­н­ня про біло­русів, мо­ж­на з певністю стверджу­вати, що украї­нці в основній своїй масі й надалі іденти­фі­ку­ють се­бе з уявною правосла­вно-східнослов’янською спільно­тою «на­ших» і зараховують до «чу­жих» усіх, хто за свої­ми «тради­ці­я­ми і по­глядами» до тої спільно­ти не впи­сує­ться. В цьо­му сенсі «дві Украї­ни» — це дві спільно­ти, одна з яких рі­шу­че не ви­знає свої­ми так званих «на­ших», а інша — ніяк не мо­же з ти­ми «на­ши­ми» роз­про­ща­ти­ся.

3.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Говорим правильно по смыслу или по форме?
Говорим правильно по смыслу или по форме?

Эта книга – практикум, как говорить правильно на нашем родном языке не только по форме, но и по смыслу! Автор, профессор МГУ Игорь Милославский, затрагивает самые спорные вопросы, приводит наиболее встречающиеся в реальной жизни примеры. Те, где мы чаще всего ошибаемся, даже не понимая этого. Книга сделана на основе проекта газеты «Известия», имевшего огромную популярность.Игорь Григорьевич уже давно бьет тревогу, что мы теряем саму суть нашего языка, а с ним и национальную идентификацию. Запомнить, что нельзя говорить «ложить» и «звОнить» – это не главное. Мы говорим, читаем, пишем и даже воспринимаем на слух информацию неправильно! Книга профессора Милославского – увлекательное пособие, наглядно показывающее, где могут подстерегать главные опасности!

Игорь Григорьевич Милославский

Документальная литература / Языкознание, иностранные языки / Языкознание / Образование и наука