Лексикон націоналіста та інші есеї

Ці­каво, що я ні­ко­ли не чув нарі­кань з приводу не­при­ступ­но­го для пі­шо­ходів залі­зни­чно­го мосту. Він ви­сочів у всіх на ви­ду і місто за ним ви­глядало на­прочуд ле­г­код­осяжним і особли­во привабли­вим. Та ні­хто чо­мусь про цей найкоро­т­ший шлях навіть не мріяв. Міст, здавало­ся, був за­мкнений не ли­ше для лю­дей, а й для їхніх думок. Для реальних мандрів і для уявних.

Ні­хто не знав до пу­т­тя, наві­що йо­го так ретельно охороня­ють. Аме­ри­канським шпи­гу­нам не бу­ло й діла до ці­єї маргінальної гілки, якою проходи­ло ли­ше кі­лька поїздів на день. А бандері­вські парти­зани у тих краях уже зо два деся­ти­лі­т­тя, як зги­ну­ли. Міст, при­пу­скаю, був сакральним об’єктом, си­м­волом державної всюдису­що­сті та недремності, по­та­є­мності й незбаген­ності — у найкра­щих тради­ці­ях Франца Ка­ф­ки.

Мо­ж­ли­во, саме з то­го ди­тя­чо­го досвіду походить моя подальша недові­ра до мета­фори «аркоду­ж­них мостів», які бу­ці­мто єд­нають народи й краї­ни у пи­шномовному й пу­стопоро­ж­ньо­му совє­тському мі­фі. Бо той міст, по­близу яко­го я вудив ри­бу й зби­рав ожи­ну, був на­справді стіною, фейком, ка­ф­кі­анською хи­ме­рою. Згодом я стрінув ще чи­мало та­ких си­му­ля­крів — на совє­тському кордоні, на ав­стрійському, на німе­цькому… Мій остан­ній і, ймовірно, найва­ж­ли­ві­ший досвід та­ко­го роду походить із Доне­цька — міста, де я побував узи­мку 2012, за рік до війни.

З-поміж найці­каві­ших та­мте­шніх ре­чей мені особли­во запам’ята­вся «Міст украї­нсько-російської дружби» на ви­сокому бе­ре­зі Кальміу­су. Він скидався не так на міст, як на трамплін для стриб­ків у воду. Чи, мо­ж­ли­во, на пара­шу­т­ну ви­шку. Ви­глядав як за­про­ше­н­ня росі­я­нам: ми, мовляв, збу­дували своїх п’ять метрів, те­пер ви збу­дуйте з про­ти­ле­ж­но­го боку своїх п’ятсот. Але то бу­ла рад­ше моя іронія, а не творців то­го пам’ят­ни­ка. Вони, схо­же, ці­лком сер­йозно оздоби­ли йо­го бє­рьозками і кали­нами, ге­рбами і прапорами, а та­кож дво­ма бабе­ха­ми, одна з яких мала віночок на го­ло­ві, а друга — коко­шнік.

Та найбільше вра­же­н­ня справив на мене не цей фо­лькло­рно-патрі­о­ти­чний кітч, а два персона­жі, ко­трі неві­до­мо як у цей пантеон затесали­ся. То був Він­ні-Пух і Паць, ко­трі простували мостом, узя­вшись за руки чи, пак, за ла­п­ки, ви­кли­каю­чи в мені знов нездо­лан­ну пі­дозру що­до по­та­є­мної іроні­чності, ба глузли­вості авторів цьо­го архи­твору. Бо ко­ли при­пу­стити, що Він­ні-Пух, як і нале­жить ведмедеві, си­м­волі­зує Росію, то Украї­на тоді — Свиня, тоб­то під­свинок. Як­що ж навпаки, Він­ні-Пух — це гі­гант Яну­кович, а кри­хі­тка Паць — це кремлі­вський карлик, то си­м­волізм виявля­є­ться ще крамо­льні­шим.

Я поділи­вся сумні­вами з місцевим ко­ле­гою, який мене су­проводжу­вав, на що він від­чайду­шно замахав руками: ти­хі­ше, мовляв, — почу­ють!..

Міст, як я й при­пу­скав, був на­справді стіною.

За рік-пів­тора усі ці «мости» оберну­лись на мону­ментальні стіни.

2.

Восени 2001-го я опублі­ку­вав був у «Кри­ти­ці» ста­т­тю під прово-кати­вною на­звою «Дві Украї­ни», яка зна­йшла собі не ли­ше при­хи­льни­ків, а й завзя­тих кри­ти­ків, особли­во серед тих, хто самої стат­ті не чи­тав, зате знав її заго­ло­вок. Я під­ступ­но, на їхню думку, поділив Украї­ну, демонізував Схід, пере­більшив ре­гіональні від­мін­ності і ще­дро полив водою кремлі­вський млин.