Лексикон націоналіста та інші есеї

Для нас, під­лі­тків, ва­ж­ли­вим тоді був не ли­ше зміст твору, а й сам факт існува­н­ня та­кої пое­зії, та­ких поетів — як реальної альте­рнати­ви ну­дному й фа­льши­во­му офі­ці­озові, який нас оточу­вав; п’янке від­чу­т­тя, що ми не самі, що не ли­ше ми так думає­мо й так пи­ше­мо і що паралельно існує інший світ із та­ла­нови­ти­ми й чесни­ми лю­дь­ми — ці­ле братство та­ких лю­дей — це від­чу­т­тя ди­вови­ж­ним чи­ном нас нади­ха­ло й окри­лю­вало. Здає­ться, саме про це ми говори­ли з друзя­ми, поверта­ю­чись від Іри­ни Ону­фрі­ї­вни, — хоча нам на це бракувало слів: вра­же­н­ня бу­ло надто вели­ким.

Зроз­уміло, я скори­стався ми­мохідь ки­ну­тим за­про­ше­н­ням і не­вдовзі заві­тав до Гри­горія, в йо­го невели­ч­ку кі­мнату на По­гу­ля­нці, де він ме­шкав із мо­ло­дою дружи­ною в бу­ди­нку її бать­ків та з новонародженим си­ном. Ми зблизи­ли­ся ду­же шви­д­ко — він був старшим ли­ше на чо­ти­ри роки, хоч йо­го статус, і поведінка, і зовні­шність додавали йо­му ще років п’ять або й десять. Він мав ду­же глибоке й орга­ні­чне від­чу­т­тя власно­го лі­те­ратурно­го покли­ка­н­ня: був ви­дат­ним поетом і добре це усві­до­млю­вав, мало то­го сві­до­мо грав цю роль, маю­чи за ідеал Ло­рку й Аполіне­ра.

Йо­го су­дже­н­ня про лі­те­ратуру бу­ли доволі кате­гори­чни­ми, але компетент­ни­ми: він чу­дово орі­є­нтувався в нових кни­жках, пу­блі­ка­ці­ях, мав чу­дову бібліо­теку, де, крім украї­нських та російських, бу­ли та­кож ви­да­н­ня інши­ми слов’янськи­ми мовами, перед­усім польською. Він охоче пози­чав кни­ги й охоче під­казував, на які текс­ти варто перед­усім зверну­ти увагу. Завдя­ки йо­му я від­кри­вав для се­бе справж­ню лі­те­ратуру — украї­нську і зарубі­ж­ну. Він показував мені ві­рші Воробйова, Го­ло­бородь­ка, Корду­на, «Веселий цвинтар» Стуса (яко­го, вва­жав, «кия­ни» пере­хвалю­ють), «Мандрі­вку тіл» Бойчу­ка (оці­ню­вав досить ске­пти­чно), сво­го близько­го прия­теля Ми­хайла Са­че­нка й екс­центри­чно­го Ми­ко­ли Хо­ло­дно­го; він пози­чав Ка­ф­ку й Камю, Елі­о­та й Фо­лк­не­ра, він радив при­дбати російські ви­да­н­ня Кавабати і Корта­сара, які вільно ле­жа­ли тоді на при­ла­вках, бо ні­хто їх іще не знав — мода на них поча­ла­ся пізні­ше; він рі­шу­че порадив у 1971 ро­ці перед­пла­ти­ти «Всесвіт», довід­авшись, що Павли­ч­ко став йо­го го­ло­вним редактором; він, зре­штою, добре орі­є­нтувався в нових ви­ставах, концертах, ви­ставках — не­рі­д­ко ми ходи­ли на них разом, удвох або втрьох-учо­ти­рьох (з Га­лею та з Оле­гом Ли­ше­гою, ко­трий ме­шкав та­кож по­близу в уні­верси­тетському гу­то­жи­тку — хоч на­шо­му зближен­ню, мо­ж­ли­во, сприя­ло не ли­ше «сусі­дство»).

Ми з Ли­ше­гою вча­ща­ли до Чу­бая найча­сті­ше — на «ча­рку чаю», на пля­шку вина чи просто для обміну нови­ми думками, власни­ми текс­та­ми, кни­га­ми. Але в ньо­го бу­вало й чи­мало інших лю­дей, на­ших ровесни­ків, яких, без­умовно, приваблю­вала особи­стість Гри­горія і сама атмо­сфера йо­го поме­шка­н­ня, атмо­сфера та­мте­шніх не­формальних довко­ла­ми­сте­цьких збі­говиськ. Досить шви­д­ко я по­знайо­ми­вся там із Ро­маном Кі­сем, Ві­ктором Морозовим, Орестом Яворським, Воло­ди­ми­ром Они­ще­нком — п’янке від­чу­т­тя альте­рнати­вної інтелектуа­льної спільно­ти штовха­ло нас до активні­ших форм самовияву, практи­чним уті­ле­н­ням яких став альманах «Скри­ня», зразок рад­ше «аван-га­рдово­го», ніж «політи­чно­го» сам­ви­даву.

Зроз­уміло, що свя­то, яким бу­ла ко­ж­на на­ша зу­стріч, ко­ж­на «інтелектуа­льна пригода» не мо­гло три­вати ві­чно. По­при позі­рну «аполіти­чність» Чу­бає­во­го середови­ща, воно бу­ло без­умовно «анти­радя­нським» за самою своєю сут­ністю — за ду­хом вну­трі­шньої свободи й інтелектуа­льної незале­ж­ності, який пану­вав там, і, зре­штою, за глибокою, рад­ше естети­чною, ніж політи­чною зневагою до всьо­го довко­ли­шньо­го соціалі­зму-соц­реалі­зму, йо­го метрів та ін­ститу­цій, — що виявля­лась не так у роз­мовах та «мані­фе­стах», як рад­ше в йо­го по­гордли­во­му ігноруван­ні.

Чу­бая зааре­штували, зре­штою, не за «Скри­ню», а за якісь інші, давні­ші справи й контакти, про які він ча­сами прохоплю­вався, але ні­ко­ли докла­дно не роз­повід­ав (ми взага­лі мало що знали про йо­го жи­т­тя до появи у Львові у 1969 р. — з йо­го слів мо­ж­на бу­ло зроби­ти ви­сновок, що він учи­вся у Киє­ві і був ви­гнаний з «вовчим білетом», хоча пря­мо він цьо­го не стверджу­вав і жодних під­тверджень цьо­му досі немає). Аре­шти у сі­чні 1972 р. від­бу­ли­ся по всій Украї­ні — але Гри­горія Чу­бая не­вдовзі ви­пу­сти­ли, і ця об­ставина, схо­же, вияви­ла­ся для ньо­го фа­та­льною. Чу­тки про йо­го «спів­пра­цю» поповзли по місту; для бага­тьох це, зре­штою, бу­ла добра нагода по­збути­ся не­ба­жа­но­го знайо­мства в непевні ча­си й водночас оправдати се­бе перед власним сумлі­н­ням.