Лексикон націоналіста та інші есеї

Уявле­н­ня про пеке­льність та­ко­го стану дає оста­н­ня (власти­во, єдина після 1972 р.) поема Гри­горія Чу­бая «Говори­ти, мовча­ти і говори­ти знову». Я особи­сто ні­ко­ли не міг її слу­ха­ти без му­ра­шок по шкірі і, га­даю, бага­то хто мав поді­бне від­чу­т­тя. Поза сумні­вом, це один із найви­дат­ні­ших творів украї­нської лі­те­ратури, але це та­кож уні­кальний лю­дський доку­мент — вра­жа­ю­ча естети­чна пере­мо­га поета над до­лею, по­при фа­та­льну ети­чну (суто лю­дську) поразку.

Після 1973 року на­ші шля­хи по­ступово роз­ходя­ться: Оле­га й Ореста заби­рають до війська, я ви­їжджаю на два роки в Карпати бу­дувати залі­зни­цю, Ро­ман Кісь, ря­тую­чись від аре­шту, вті­кає на кі­лька років аж на Чу­ко­тку в ет­но­графі­чну екс­педи­цію, Стах Сми­рнов і Воло­дя Они­ще­нко пере­би­раю­ться до Киє­ва. Гри­горій зближу­є­ться з політи­чно «нейтральні­ши­ми» російськи­ми та єврейськи­ми інтелектуа­ла­ми, вступає на заочне від­діле­н­ня московсько­го Лі­ті­н­ституту, обро­стає нови­ми друзя­ми, однак елемент пи­т­тя і вте­чі, здає­ться, пере­ва­жає в цих новонабу­тих взає­ми­нах.

Ми іноді ба­чи­мось, навіть подеколи від­від­ує­мо одне одно­го, але іскри правди­вої близькості не вини­кає, — все це більш схо­же на зу­стріч під­старку­ватих друзів ди­ти­нства, які наси­лу зга­дують імена одне одно­го, імі­тую­чи захват і зворуше­н­ня.

Ко­ли навесні 1982 року Гри­цько сказав, що йо­му по­га­но, я, каюсь, подумав, що він знов пере­борщує, граю­чи нову роль — про­ти­ле­ж­ну до попередньої, в якій він стверджу­вав, що все га­разд, що він той самий і що йо­му добре. Та не­вдовзі, йду­чи на пра­цю в Му­зей атеї­зму, я зустрів на вули­ці Руській Га­лю, ко­тра роз­па­ч­ли­во мови­ла: «Гри­цько поми­рає». Він був у лі­карні, у ньо­го від­мовля­ли ни­рки, а я все ще думав, що це мо­ж­на поправи­ти, зроби­ти якусь опера­цію, щось від­нови­ти й щось під­лі­ку­вати. Через кі­лька днів Гри­цько помер — з іронії до­лі я довід­ався про це по теле­фону в то­му само­му поме­шкан­ні на Кавалерійській, де деся­тьма роками рані­ше почув про йо­го арешт. Ко­ло за­мкнуло­ся, дві події фа­кти­чно вияви­лись однією.

На По­гу­ля­нці в день похорону я зустрів Ли­ше­гу, ко­трий сказав. «Ти знаєш, він мовби усмі­ха­є­ться, мовби ке­п­кує з нас, — мовляв: а я та­ки втік!»

Гри­цько справді мав трохи задерту верх­ню гу­бу, схо­жу на «зая­чу», і то­му ду­же ча­сто здавало­ся, що він у глиби­ні ду­ші з усьо­го іронізує.

1999

П’ять пісень про Ли­ше­гу

1.

Востаннє ми ба­чи­ли­ся 4 гру­дня 2014 року на похоронах Єв­гена Сверстю­ка. Ми зу­стріли­ся по­глядами у заю­рмле­ному фоє Бу­ди­нку вчи­теля, я ки­внув на знак приві­та­н­ня, він сумови­то ки­внув у від­повідь. Sic transit. Ми обоє, звісно, й не при­пу­скали, що то бу­ла на­ша оста­н­ня зу­стріч.

Через два ти­ж­ні зателе­фону­вала Оле­гова Ната­лка і роз­па­ч­ли­во пові­до­ми­ла, що він у лі­карні, у ва­жкому стані, з доволі рі­д­кі­сним як на те­пері­шній час діа­гнозом «зане­дбана пневмонія». Май­же всі ми хворі­ли на пневмонію, про­те мало хто уявляв, що від неї мо­ж­на поме­рти. Як­що занедбу­вати.

У цьо­му занедбу­ван­ні, однак, — весь Олег. Із йо­го засадни­чою не­увагою до побуту, до рути­ни, до так званої сла­ви і ви­зна­н­ня, до «здорово­го глузду», до зага­льнови­знано­го і зага­льно­прийня­то­го, до формально­го і ре­гламентовано­го. Показово, що він за жи­т­тя так і не напи­сав жодно­го ри­мовано­го ві­рша, хоч, без­умовно, міг би.* (Власти­во, одно­го ві­рша він та­ки напи­сав — ще у сту­дентські роки, на проха­н­ня Ві­ктора Морозова, для йо­го пісні. Нази­вався він «Свя­та ді­вчи­на», про­те на пла­ті­вці «Арні­ки» на­зву довело­ся зміни­ти — ді­вчи­на зі «свя­тої» зроби­ла­ся, на до­году совє­тським цензорам, «впертою».) Це бу­ло, в йо­го ро­зумін­ні, занадто штучно, си­лу­вано, фа­льши­во. Пое­зія мала бу­ти для ньо­го макси­мально при­родною, макси­мально на­ближе­ною до роз­мовної мови, — без краси­востей, без мета­фор. Як глина, як дерево, яким він дедалі більш від­давався, захоплю­ю­чись ску­льптурою. Як рі­ч­ка, камінь чи ди­кі зві­рі, які лиш на мить від­кри­ваю­ться на­шо­му по­глядові, перш ніж ще­зну­ти у своє­му, не­при­ступ­ному для нас, сві­ті.