Лексикон націоналіста та інші есеї

17 гру­дня я не по­їхав до Оле­га в лі­карню (поїхала дружи­на), я ж подався у Мо­ги­ля­нку на це­ремонію вру­че­н­ня премії Юрія Ше­вельова, якою мав верховоди­ти як го­ло­ва жу­рі. То­го року ла­уреатом мав стати Кость Москалець; це­ремонія посувала­ся звичним три­бом: ми пред­ставля­ли одно­го за одним трьох фіналі­стів, вони за­чи­тували фрагменти своїх ре­чей, аж раптом у залі під­ві­вся Ле­онід Фін­берг і пові­до­мив, що пів годи­ни то­му помер Олег Ли­ше­га. Всі бу­ли приго­ло­мше­ні, хви­ли­на мовча­н­ня роз­тя­глася до без­коне­чності. Олег був лю­ди­ною простору, але не ча­су, і в цьо­му сенсі ви­давався ві­чним.

По­тім був похорон у йо­го рі­дній Ти­смени­ці: бу­ди­нок, де я бу­вав і рані­ше, май­же не­змін­ний за сорок років, рі­че­ч­ка, знана з Оле­гових ві­ршів, сумні друзі та роди­чі, засні­же­ний цвинтар, прони­зли­вий хо­лод, зага­льне від­чу­т­тя необла­штованості й незати­шності. Релі­гійних лю­дей серед нас май­же не бу­ло, сам Олег теж, на­скільки я знаю, не сповідував якоїсь формалі­зованої релі­гії. Був сти­хійним, я б сказав, панте­їстом, у дусі сво­го улюблено­го Д.Г. Ло­ренса чи Ясу­нарі Кавабати. Ри­туал був до­стат­ньо рутин­ним, без споді­ваної у та­ких про­ща­н­нях сакральності. Сю­ди більше би пасувало, при­пу­скаю, буд­дійське во­гни­ще.

Ле­г­кий подих сакрально­го я від­чув пізні­ше — навесні 2018-го, оглядаю­чи ви­ставку Оле­гових ми­сте­цьких робіт у Га­ле­реї ART 14 у Ми­хайлі­вському провулку. Як і у ві­ршах, він пере­ходив тут із реально­го простору в си­м­волі­чний, де час остаточно втра­чає своє пану­ва­н­ня.

2.

Ми по­знайо­ми­лись восени чи взи­мку 1970-го у Гри­цька Чу­бая. Я, сту­дент-першо­ку­рсник, був неофітом у їхньо­му більш-менш сформованому на той час товари­стві, яке спонтан­но зби­рало­ся, чи, як ка­жуть те­пер, тусувало­ся у Гри­цька, тоб­то у Га­лі — в чи­мало­му двоповерхово­му «особня­ку» її бать­ків, де мо­ло­де по­друж­жя з новонародженим си­ном Та­расом мало власну кі­мнату. Про­стір явно був замалим для сві­тських раутів, про­те до­стат­нім для друж­ніх зу­стрічей і роз­мов «за ча­ркою чаю» — як не в самій кі­мнаті, то поруч у кри­хі­т­ній ку­хонь­ці.

Я не прига­дую, хто ще був то­го ве­чора у Гри­цька, ко­ли він ого­ло­сив, що зараз при­йде Ли­ше­га і прочи­тає якусь нову річ. Олег не був cool, ви­глядав провінційним і, як мені тоді ви­давало­ся, не­га­рним, закомпле­ксованим, — у по­те­рто­му светрі, з по­тупле­ним по­глядом, кі­чу­ватим пере­днім залі­зним зубом і не­змін­но мела­нхо­лійним ви­разом облич­чя. Ми всі жи­ли досить бі­дно у ті ча­си, але ко­жен як міг під­креслю­вав власну богемність — чи то пи­шною бородою, як Воло­ди­мир Они­ще­нко, чи кругли­ми оку­ля­рами, як Ро­ман Кісь, чи військовим френчем, як Орест Яворський, чи шо­вковою ху­сти­нкою на шиї, як Гри­цько. Олег тим ча­сом завжди від­знача­вся певною бо­мжу­ваті­стю, яка одних від­штовху­вала, нато­мість інших приваблю­вала — ви­кли­кала ба­жа­н­ня допомо­гти, зодягти, обі­гріти, нагодувати. Га­ля якось влу­чно окресли­ла цей йо­го імідж польською при­казкою «obraz n^dzy і rozpaczu», — окресли­ла без зло­сти­вості, навпаки — доброду­шно, з лю­бов’ю. Хтось так само до­те­п­но з поді­бно­го приводу за­уважив, що Ли­ше­га — це не прі­звище, а певне поня­т­тя — як не­чуй, не­бельмес, не­борак, нетя­га, ли­ше­га. Йо­го справді лю­би­ли всі — як дорослу ди­ти­ну.

То­го ве­чора він, здає­ться, при­їхав із до­му, з Ти­смени­ці. В ко­ж­нім разі, був чи­мось збенте­же­ний, чи пригні­че­ний, чи просто вто­мле­ний. І вірш, яко­го він прочи­тав, ви­давався теж

де­преси­вним. Ха­о­ти­чні асоціа­ції, фрагментарні образи, по­тік сві­до­мості. Хо­лод і темря­ва, вок­зальний скре­гіт залі­за, вте­ча і пере­слі­дува­н­ня. «Вони би­ли чимсь ва­жким, за­штовху­ю­чи під ко­ле­са». То бу­ла єдина фраза, яка засі­ла мені у пам’яті з тої хи­ме­рної, ні на що не схо­жої пое­зії.

Ми жи­ли май­же поруч: він — в одному з уні­верси­тетських гу­рто­жи­тків на Пасі­чній, без­успішно пере­йменованій советами у про­спект Ле­нінсько­го Комсо­мо­лу, я — на невели­кій бі­чній вули­ч­ці, що від­га­лу­жу­валась від то­го про­спекту на само­му йо­го поча­тку і нази­вала­ся тоді Кавалерійською. У добру по­году ми мо­гли добирати­ся від Гри­цька з По­гу­ля­нки додо­му пі­шки — повз Ли­ча­кі­вський цвинтар і стадіон Ін­ституту фізку­льтури, або ж — трохи довшим для мене шля­хом — по другий бік Бо­та­ні­чно­го саду. Так само ча­сто ми поверта­ли­ся разом додо­му трам­ваєм із міста з рі­зних ім­през, які теж за­звичай не об­ходи­ли­ся без Гри­цька та інших друзів. Ми вча­ща­ли на ви­ставки і ви­стави, на концерти і фільми; добрих ре­чей тоді допускало­ся не­бага­то, тож від­сте­жи­ти все більш-менш варті­сне бу­ло не так уже й складно.