Локвук & Ко. Примарний Хлопець

— Голлі Манро, нова секретарка Ентоні Локвуда. Дуже рада з вами познайомитись.  

Я чекала, що відповість на це Фло: може, просто перекине нашу любу секретарочку обличчям у лавандові подушки? Проте Фло не виправдала моїх надій. Вона поморгала і, їй-право, в неї навіть почервоніли щоки під шаром бруду:  

— Мені теж дуже приємно.  

І вони потиснули одна одній руки, а мене це чомусь роздратувало.  

— Гаразд. — мовив Локвуд. — Усі на місці, всі перезнайомились. Пора починати. Адміністратор уже чекає нас.  

— Я не певна, чи варто взагалі його турбувати... — зауважила Кейт Ґодвін. не зводячи з Фло очей. — Якщо тут і були привиди, то зараз вони всі до одного порозбігались.  

   

Нинішній адміністратор — Семюел Ейкмер — виявився представником четвертого покоління власників магазину. То був метушливий непримітний чолов'яга середнього віку з невиразним лицем і залисинами. Щоб хоч якось привернути до себе увагу, він убрався в темний італійський костюм у яскраво-малинову смужку. З нагрудної кишені піджака визирала хусточка, так само малинова, що скидалася на пуп'янок квітки. Закоти на рукавах сорочки були завеликі й мало не до самісіньких пальців затуляли долоні. Краватка на адміністра- торовій шиї була також яскравого рожевого кольору: я помітила. як Локвуд скривився, тиснучи руку панові Ейкмеру. Адміністратор непривітно позирнув на наші торбини й рапіри і щільно стиснув губи, коли ми пояснили, навіщо прийшли сюди.  

— Боюся, що це неможливо, — відповів пан Ейкмер, вислухавши Локвуда. — У нас поважний торговельний заклад. Тут не годиться порпатись чужим.  

Я тим часом оглядала його кабінет. То була не дуже велика кімната, проте в ній вистачало місця для покритого мармуром письмового стола, крісла, кошика на сміття, шафи з документами й вазона з темно-зеленою юкою. Влізли б сюди й один-два співробітники, якби стали перед столом з кашкетами в руках. Але що казати про вісьмох похмурих агентів у повному спорядженні, з рапірами й каністрами на поясах? Еге ж, таке видовище точно роздратувало б пана Ейкмера навіть до того, як він оглянув би нас поодинці. Річ у тім, що Джордж саме доїдав бутерброда з тунцем, збираючи крихти в підставлену знизу долоню; Бобі Вернон прилаштовував на плечі свою здоровенну рушницю, а Кіпсові й Фло навіть не треба було нічого робити, вони й так справляли неабияке враження. Тож я цілком розуміла цього дженджуристого чолов'ягу.  

— Пане Ейкмере, — мовив Локвуд, — за кілька кроків від вашого магазину відбувається потужна навала привидів. Ви розумієте, що ми маємо право вести розслідування в  

будь- якому

   місці, що має стосунок до цього явища?  

— Смішно й чути! В нас не було помічено жодного небезпечного Гостя!  

— Жодного Гостя? В Челсі? Та невже? Дивна заява!  

— Ну, звичайно, невеличкі прикрощі в нас траплялись. Років з десять-дванадцять тому. Але з ними ще тоді було покінчено.  

— Ви маєте на увазі привиди тих спостерігачів, що загинули під час війни? — перепитав Джордж.  

— Я вже не пам’ятаю подробиць... — адміністратор махнув своїм закоченим рукавом. — Але після тієї пригоди магазин було перебудовано з додатковим захистом від потойбічних сил. Ми вмонтували в фундамент і стіни залізні смути. Роздали всім співробітникам срібні брошки та інші обереги. У кожній кімнаті є лавандові букети і розпилювачі солі від Ротвела. Навіщо ми все це робимо? Бо найголовніше для нас — це безпека покупців. І ми її гарантуємо. До того ж у нас є відділ, де продаються срібні прикраси. Хіба цього замало, скажіть мені, заради Бога? Ні. вам тут нема чого робити.  

— Ми поводитимемось якнайобережніше, — запевнив Локвуд.  

Адміністратор усміхнувся, не розтуляючи вуст, через те його усмішка скидалася радше на тріщину в камені.  

— О, я знаю, як працює ДЕПРІК. Зачиняє найпопулярніші магазини. Скажімо, універмаги Болдера в Патні чи Фернсворта в Кройдоні. Тут я цього не дозволю.  

— Ніхто не збирається вас зачиняти, — заперечив Локвуд, — А якщо ми   що-небудь    і знайдемо у вас, то хіба не в ваших інтересах буде його позбутися?  

—Агенти завжди поводяться як розбишаки! Тільки працювати заважають... і піддають небезпеці життя безневинних людей!  

— Джордже, скільки клієнтів загинуло за всі роки нашої роботи?  

— Здається, жодного.  

— Ось бачите? Гадаю, це переконає вас, пане Ейкмере. Ми проводимо розслідування тихо й так само чинитимемо нині.  

— Ні. Це моє останнє слово.  

Локвуд зітхнув і пошукав у кишені:  

— Гаразд. Тоді ось вам ордер від ДЕПРІК, підписаний інспектором Монтеґю Барнсом...  

— Дозволь мені. — виступив уперед Кіпс. — Пане Ейкмере. моє прізвище Кіпс. Я — керівник команди з агенції «Фіттес* і відповідаю, зокрема, за громадську безпеку. Ми серйозно ставимось до будь-яких спроб відмови забезпечити все необхідне для нашої оперативної роботи. Я маю право в надзвичайних ситуаціях негайно затримувати таких порушників, щоб потім вони були покарані згідно з відповідною статтею закону, — він згорнув руки, хруснувши своїми тонкими пальцями. — Сподіваюсь, що ці заходи не доведеться застосовувати до вас?  

Ейкмер спантеличено заморгав:  

— Не знаю... Щось я не розумію, що це все означає...