Ми

Більше ніколи. Так, звісно, краще: вона права. Але чого ж – чого ж…

Запис 19-й

Конспект:

Нескінченно мала третього порядку. Спідлобний. Через парапет

Там, у дивному коридорі з тремтячим пунктиром тьмяних лампочок… чи ні, ні – не там: пізніше, коли ми вже були з нею в якомусь загубленому куточку на дворі Древнього Будинку, – вона сказала: «післязавтра». Це «післязавтра» – сьогодні, і все – на крилах, день – летить, і наш «Інтеграл» уже крилатий: на ньому закінчили установку ракетного двигуна і сьогодні випробували його вхолосту. Які чудові, могутні залпи, і для мене кожен із них – салют на честь тієї, єдиної, на честь сьогодні.

При першому ході (= пострілі) під дулом двигуна виявився з десяток випадкових нумерів-зівак із нашого елінгу – від них зовсім нічого не залишилося, крім якихось крихт і сажі. З гордістю записую тут, що ритм нашої роботи не спіткнувся від цього ні на секунду, ніхто не здригнувся: та ми, і наші верстати – продовжували свій прямолінійний і круговий рух все з тією ж точністю, як ніби нічого не сталося. Десять нумерів – це навряд чи одна стомільйонна частина маси Єдиної Держави, при практичних розрахунках – це нескінченно мала третього порядку. Арифметично-безграмотну жалість знали тільки стародавні: для нас вона смішна.

І мені смішно, що вчора я міг думати – і навіть записувати на ці сторінки – про якусь жалюгідну сіреньку плямку, про якісь ляпки. Це – все те ж саме «розм’якшення поверхні», яка повинна бути алмазно-твердою – як наші стіни (давня приказка: «як об стіну горох»).

Шістнадцять годин. На додаткову прогулянку я не пішов: як знати, можливо, їй заманеться саме зараз, коли все дзвенить від сонця…

Я майже один в будинку. Крізь просонячні стіни – мені далеко видно вправо і вліво, і вниз – повисли в повітрі порожні кімнати, які дзеркально повторювали одна одну. І тільки блакитними, трохи прокресленими сонячною тушшю сходами повільно ковзає вгору худа, сіра тінь. От уже чути кроки – і я бачу крізь двері – я відчуваю: до мене приліплена пластир-посмішка – і потім повз, іншими сходами – вниз…

Клацання нумератора. Я весь кинувся до вузенького білого прорізу – і… і якийсь незнайомий мені чоловічий (з приголосною буквою) нумер. Прогудів, грюкнув ліфт. Переді мною – недбало, набакир насуплене чоло, а очі… дуже дивне враження: ніби він говорив звідти, з-під лоба, де очі.

– Вам від неї лист… (спідлоба, з-під навісу). Просила, щоб неодмінно – все, як там сказано.

Спідлоба, з-під навісу – навкруги. Та нікого, нікого немає, ну, давай же! Ще раз озирнувшись, він сунув мені конверт, пішов. Я один.

Ні, не один: з конверта – рожевий талон, і – ледь помітний – її запах. Це вона, вона прийде, прийде до мене. Швидше – лист, щоб прочитати це на власні очі, щоб повірити в це до кінця…

Що? Не може бути! Я читаю ще раз – стрибаю через рядки: «Талон… і неодмінно спустіть штори, неначе я й справді у вас… Мені необхідно, щоб думали, що я… мені дуже, дуже шкода…»

Лист – на шматки. У дзеркалі на секунду – мої зіпсовані, зламані брови. Я беру талон, щоб і його так само, як її записку…

– «Просила, щоб неодмінно – все, як там сказано».

Руки ослабли, розтиснулися. Талон випав з них на стіл. Вона сильніша за мене, і я, здається, зроблю так, як вона хоче. А втім… втім, не знаю: побачимо – до вечора ще далеко… Талон лежить на столі.

У дзеркалі – мої зіпсовані, зламані брови. Чому і на сьогодні у мене немає лікарського свідоцтва: піти б ходити, ходити без кінця, навколо всієї Зеленої Стіни – і потім впасти в ліжко – на дно… А я маю – в 13-й аудиторіум, я маю міцно загвинтити всього себе, щоб дві години – дві години не рухаючись… коли треба кричати, тупати.

Лекція. Дуже дивно, що з блискучого апарату – не металевий, як зазвичай, а якийсь м’який, волохатий, моховий голос. Жіночий – мені вона миготить такою, якою колись жила маленька – гачок-стара, схожа на ту – біля Древнього Будинку.

Древній Будинок… і все відразу – фонтаном – знизу, і мені потрібно щосили загвинтити себе, щоб не затопити криком весь аудиторіум. М’які, волохаті слова – крізь мене, і від усього залишається тільки одне: щось – про дітей, про дитинознавство. Я – як фотографічна пластинка: все відтискую в собі з якоюсь чужою, сторонньою, безглуздою точністю: золотий серп – світловий відблиск на гучномовці; під ним – дитина, жива ілюстрація – тягнеться до серця; засунуто до рота поділ мікроскопічної юніфи; міцно стиснутий кулачок, великий (точніше, дуже маленький) палець затиснутий всередину – легка, пухка тінь-складочка на зап’ясті. Як фотографічна пластинка – я друкував: ось тепер гола нога – звісилася з краю, рожеве віяло пальців ступає на повітря – ось зараз, зараз об підлогу…

І – жіночий крик, на естраду змахнула прозорими крилами юніфа, підхопила дитину – губами – в пухку складочку на зап’ясті, зрушила на середину столу, спускається з естради. В мені друкується: рожевий – ріжками донизу – півмісяць рота, налиті до країв сині блюдечка-очі. Це – О. І я, наче читаю яку-небудь струнку формулу, – раптом відчуваю необхідність, закономірність цього нікчемного випадку.