Ми

Вона сіла трохи позаду мене і зліва. Я озирнувся; вона слухняно відвела очі від столу з дитиною, очима – в мене, в мені, і знову: вона, я і стіл на естраді – три точки, і через ці точки – прокреслено лінії, проекції якихось неминучих, ще невидимих подій.

Додому – зеленою, сутінковою, вже окатою від вогнів вулицею. Я чув: весь цокаю – як годинник. І стрілки в мені – от переступлять через якусь цифру, я зроблю щось таке, що вже не можна буде назад. Їй потрібно, щоб хтось там думав: вона – у мене. А мені потрібна вона, і що мені за діло до її «потрібно». Я не хочу бути чужими шторами – не хочу, і все.

Позаду – знайома хода, плюхає, наче по калюжах. Я вже не оглядаюся, знаю: S. Піде за мною до самих дверей – і потім, напевно, буде стояти внизу, на тротуарі, і буравчиками уґвинчуватися туди, нагору, в мою кімнату – поки там не спадуть, приховуючи чийсь злочин, штори…

Він, Янгол-Охоронець, поставив крапку. Я вирішив: ні. Я вирішив.

Коли я піднявся в кімнату і повернув вимикач – я не повірив очам: біля мого столу стояла О. Або, вірніше, – висіла: так висить пуста, знята сукня – під сукнею у неї начебто вже не було жодної пружини, безпружинні були руки, ноги, безпружинний, висячий голос.

– Я – про свій лист. Ви отримали його? Так? Мені потрібно знати відповідь, мені потрібно – сьогодні ж.

Я знизав плечима. Я з насолодою – неначе вона була в усьому винна – дивився на її сині, повні по вінця очі – зволікав із відповіддю. І з насолодою, встромляючи в неї по одному слову, сказав:

– Відповідь? Що ж… Ви маєте рацію. Безумовно. В усьому.

– Це означає… (Усмішкою прикрите найдрібніше тремтіння, але я бачу.) Ну, дуже добре! Я зараз… я зараз піду.

І висіла над столом. Опущені очі, ноги, руки. На столі ще лежить зім’ятий рожевий талон тієї. Я швидко розгорнув цей свій рукопис – «МИ», його сторінками прикрив талон (можливо, більше від самого себе, ніж від О).

От – все пишу. Вже сто сімдесят сторінок… Виходить таке щось несподіване…

Голос – тінь голосу:

– А пам’ятаєте… я вам тоді на сьомий сторінці… Я вам тоді капнула – і ви…

Сині блюдечка – через край, нечутні, квапливі краплі – по щоках, вниз, квапливі через край – слова:

– Я не можу, я зараз піду… я ніколи більше, і нехай. Але тільки я хочу – я повинна від вас дитину – залиште мені дитину, і я піду, я піду!

Я бачив: вона вся тремтіла під юніфою, і відчував: я теж зараз… Я заклав назад руки, посміхнувся:

– Що? Захотілося Машини Благодійника?

І на мене – все так само, струмками через греблі – слова:

– Нехай! Але ж я відчую – я відчую її в собі. І хоч кілька днів… Побачити – тільки раз побачити у неї складочку ось тут – як там – як на столі. Один день!

Три точки: вона, я – і там на столі кулачок з пухкою складочкою…

Одного разу в дитинстві, пам’ятаю, нас повели на акумуляторну вежу. На верхньому прогоні я перехилився через скляний парапет, внизу – точки-люди, і солодко зойкнуло серце: «А що, як?» Тоді я тільки ще міцніше вхопився за поручні; тепер – я стрибнув униз.

– Так ви хочете? Абсолютно усвідомлюючи, що…

Закриті – наче просто в обличчя сонцю – очі. Мокра, сяюча посмішка.

– Так, так! Хочу!

Я вихопив з-під рукопису рожевий талон – тієї – і побіг вниз, до чергового. О схопила мене за руку, щось крикнула, але що – я зрозумів тільки згодом, коли повернувся.

Вона сиділа на краю ліжка, руки міцно затиснуті в колінах.

– Це… це її талон?

– Чи не все одно. Ну… її, так.

Щось хруснуло. Імовірніше – О просто ворухнулася. Сиділа, руки в колінах, мовчала.

– Ну? Швидше… – Я грубо стиснув їй руку, і червоні плями (завтра – синці) на її зап’ясті, там – де пухка дитяча складочка.

Це – останнє. Потім – повернуть вимикач, думки гаснуть, тьма, іскри – і я через парапет униз…

Запис 20-й

Конспект:

Розряд. Матеріал ідей. Нульовий стрімчак

Розряд – дуже вдале визначення. Тепер я бачу, що це було схоже на електричний розряд. Пульс моїх останніх днів стає все більш сухим, більш частим, більш напруженим – полюси все ближче – сухе потріскування – ще міліметр: вибух, потім – тиша.

В мені тепер дуже тихо і порожньо – наче в домі, коли всі пішли і лежиш один, хворий, і так ясно чуєш виразне металеве постукування думок.

Ймовірно, цей «розряд» вилікував мене нарешті від моєї мученицької «душі» – і я знову став, як усі ми. Принаймні, тепер я без всякого болю подумки бачу О на сходах Куба, бачу її в Газовому Дзвоні. І якщо там, в Операційному, вона назве моє ім’я – нехай: в останню мить – я побожно і вдячно поцілую караючу руку Благодійника. У мене по відношенню до Єдиної Держави є це право – понести кару, і цим правом я не поступлюся. Ніхто з нас, нумерів, не повинен, не сміє відмовитися від цього єдиного свого – тим ціннішого – права.

…Тихенько, металево-чітко постукують думки; невідомий аеро забирає мене в синю височінь моїх улюблених абстракцій. І я бачу, як тут – у найчистішому, розрідженому повітрі – з легким тріском, наче пневматична шина, – лопаються мої роздуми «про дієве право». І я бачу ясно, що це тільки відрижка безглуздого забобону древніх – їх ідеї про «право».