Ми

І от, керований, як мені здається, саме авторським обов’язком, сьогодні о 16 я взяв аеро і знову вирушив у Древній Будинок. Був сильний зустрічний вітер. Аеро насилу продирався крізь повітряну гущавину, прозорі гілки свистіли й били. Місто внизу – усе ніби з блакитних брил льоду. Раптом – хмара, швидка коса тінь, лід свинцювіє, набухає, як навесні, коли стоїш на березі й чекаєш: от зараз все трісне, хлине, закрутиться, понесе; але хвилина за хвилиною, а крига все стоїть, і сам набухаєш, серце б’ється все неспокійніше, все частіше (втім, навіщо пишу я про це і звідки ці дивні відчуття? Тому що немає такого криголама, який міг би зламати прозорий і міцний кришталь нашого життя…).

Біля входу в Древній Будинок – нікого. Я обійшов навколо і побачив стару брамницю біля Зеленої Стіни: приставила козирком руку, дивиться вгору. Там над Стіною – гострі, чорні трикутники якихось птахів: з карканням кидаються на приступ – грудьми об міцну огорожу з електричних хвиль – і назад, і знову над Стіною.

Я бачу: по темному, зарослому зморшками обличчю – косі, швидкі тіні, швидкий погляд на мене.

– Нікого, нікого, нікого немає! Так! І ходити не треба. Так…

Тобто як це, нема чого? І що це за дивна манера – вважати мене тільки чиєюсь тінню. А можливо, самі ви всі – мої тіні. Хіба я не населив вами ці сторінки – ще недавно чотирикутні білі пустелі. Без мене хіба б побачили вас всі ті, кого я поведу за собою вузькими стежками рядків?

Усього цього я, зрозуміло, не сказав їй; із власного досвіду я знаю: найболісніше – це посіяти в людині сумнів у тому, що вона – реальність, тривимірна – а не яка-небудь інша – реальність. Я тільки сухо зауважив їй, що її справа відкривати двері, і вона впустила мене у двір.

Пусто. Тихо. Вітер – там, за стінами, далекий, як той день, коли ми пліч-о-пліч, двоє-одно, вийшли знизу, з коридорів – якщо тільки це дійсно було. Я йшов під якимись кам’яними арками, де кроки, вдарившись об сирі склепіння, падали позаду мене – ніби весь час хтось інший крокував за мною по п’ятах. Жовті – з червоними цегляними прищами – стіни стежили за мною крізь темні квадратні окуляри вікон, стежили, як я відкривав співучі двері сараїв, як я заглядав у кути, тупики, закутки. Хвіртка в паркані й пустир – пам’ятка Великої Двохсотлітньої Війни: із землі – голі кам’яні ребра, жовті вискалені щелепи стін, древня піч із вертикаллю труби – навіки скам’янілий корабель серед кам’яних жовтих і червоних цегляних сплесків.

Здалося: саме ці жовті зуби я вже бачив одного разу – неясно, як на дні, крізь товщу води – і я став шукати. Провалювався в ями, спотикався об каміння, іржаві лапи хапали мене за юніфу, по лобі повзли вниз, в очі, гостро-солоні краплі поту…

Ніде! Тодішнього виходу знизу з коридорів я ніде не міг знайти – його не було. А втім – так, може бути, і краще: більше ймовірності, що все це був один з моїх безглуздих «снів».

Утомлений, увесь в якомусь павутинні, в пилу, – я вже відкрив хвіртку – повернутися на головний двір. Раптом ззаду – шерех, хлюпання кроків, і переді мною – рожеві крила-вуха, подвійнозігнута посмішка S.

Він, примружившись, вгвинтив в мене свої буравчики і запитав:

– Прогулюєтесь?

Я мовчав. Руки заважали.

– Ну, що ж, тепер почуваєтеся краще?

– Так, дякую вам. Здається, приходжу в норму.

Він відпустив мене – підняв очі вгору. Голова закинута – і я вперше помітив його кадик.

Вгорі невисоко – метрах в 50 – дзижчали аеро. За їх повільним низьким льотом, за спущеним вниз чорним хоботом наглядових труб – я упізнав апарати Хранителів. Але їх було не два і не три, як зазвичай, а від десяти до дванадцяти (на жаль, повинен обмежитися приблизною цифрою).

– Чому їх сьогодні так багато? – взяв я на себе сміливість запитати.

– Чому? Гм… Справжній лікар починає лікувати ще здорову людину, ту, що захворіє тільки завтра, післязавтра, за тиждень. Профілактика, так!

Він кивнув, заплюхав кам’яними плитами двору. Потім обернувся – і через плече мені:

– Будьте обережні!

Я один. Тихо. Пусто. Далеко над Зеленою Стіною метушаться птахи, вітер. Що він цим хотів сказати?

Аеро швидко ковзає за течією. Легкі, важкі тіні від хмар, внизу – блакитні куполи, куби зі скляного льоду – свинцювіють, набухають…

Увечері:

Я розкрив свій рукопис, щоб занести на ці сторінки кілька, як мені здається, корисних (для вас, читачі) думок про величний День Одностайності – цей день вже близький. І побачив: не можу тепер писати. Увесь час дослухаюсь, як вітер ляскає темними крилами об скло стін, весь час озираюся, чекаю. Чого? Не знаю. І коли в кімнаті у мене з’явилися знайомі коричнево-рожеві зябра – я був дуже радий, кажу щиросердно. Вона сіла, цнотливо поправила запалу між колін складку юніфи, швидко обклеїла всього мене посмішками – по шматочку на кожну з моїх тріщин, – і я відчув себе приємно, міцно зв’язаним.

– Розумієте, приходжу сьогодні в клас (вона працює на Дитячо-виховному Заводі) – і на стіні карикатура. Так, так, запевняю вас! Вони зобразили мене в якомусь риб’ячому вигляді. Можливо, я і насправді…