Ми

– Але, I, зрозумій же, зрозумій: наші предки – під час Двохсотлітньої Війни – саме це і зробили…

– О, і вони мали рацію – тисячу разів. У них тільки одна помилка: пізніше вони увірували, що вони є останнє число – якого немає в природі, немає. Їхня помилка – помилка Галілея: він мав рацію, що земля рухається навколо сонця, але він не знав, що вся сонячна система рухається ще навколо якогось центру, він не знав, що справжня, не відносна, орбіта землі – зовсім не наївне коло…

– А ви?

– А ми – поки знаємо, що немає останнього числа. Можливо, забудемо. Ні: навіть напевно – забудемо, коли постаріємо – як неминуче старіє все. І тоді ми – теж неминуче вниз – як восени листя з дерева – як післязавтра ви… Ні, ні, милий, – не ти. Ти ж – з нами, ти – з нами!

Розгоріла, вихрова, іскриста – я ніколи ще не бачив її такою – вона обняла мене собою, вся. Я щез…

Останнє – дивлячись міцно, твердо мені в очі:

– Так пам’ятай же: о дванадцятій.

І я сказав:

– Так, я пам’ятаю.

Пішла. Я один – серед буйного, різноголосого гаму – синіх, червоних, зелених, бронзово-жовтих, помаранчевих…

Так, о 12… – і раптом безглузде відчуття чогось стороннього, що осіло на обличчі – чого ніяк не змахнути. Раптом – вчорашній ранок, Ю – і те, що вона кричала тоді в обличчя I… Чому? Що за абсурд?

Я поквапився вийти назовні – і мерщій додому, додому…

Десь позаду я чув пронизливий писк птахів над Стіною. А попереду, в західному сонці, – з малинового кристалізованого вогню – кулі куполів, величезні палаючі куби-будинки, застиглою блискавкою в небі – шпиль акумуляторної вежі. І все це – всю цю бездоганну, геометричну красу – я повинен буду сам, своїми руками… Невже – ніякого виходу, ніякого шляху?

Повз якийсь аудиторіум (нумер його не пам’ятаю). Всередині – купою складені лави; посередині – столи, покриті простирадлами з білосніжного скла; на білому – пляма рожевої сонячної крові. Й у всьому цьому приховано якесь невідоме – тому моторошне – завтра. Це неприродно: мислячій – зрячій істоті жити серед незакономірностей, невідомих, іксів. От якби вам зав’язали очі та змусили так ходити, обмацувати, спотикатися, і ви знаєте, що десь ось тут зовсім близько – край, один тільки крок – і від вас залишиться тільки сплющений, понівечений шматок м’яса. Хіба це не те саме?

…А що як не чекати – самому вниз головою? Чи не буде це єдиним і правильним, яке відразу розплутає все?

Запис 31-й

Конспект:

Велична операція. Я пробачив усе. Зіткнення поїздів

Порятовані! В останній момент, коли вже здавалося – немає за що вхопитися, здавалося – вже все скінчено…

Так: ніби ви сходами вже піднялися до грізної Машини Благодійника, і з важким брязкотом вже накрив вас скляний ковпак, і ви востаннє в житті – скоріше – ковтаєте очима синє небо…

І раптом: все це – тільки «сон». Сонце – рожеве та веселе, і стіна – така радість погладити рукою холодну стіну – і подушка – без кінця насолоджуватися ямкою від вашої голови на білій подушці…

Ось приблизно те, що пережив я, коли сьогодні вранці прочитав Державну Газету. Був страшний сон, і він скінчився. А я, малодушний, я, невіруючий, – я думав вже про свавільну смерть. Мені соромно тепер читати останні, написані вчора, рядки. Але все одно: нехай, нехай вони залишаться, як пам’ять про те неймовірне, що могло бути – і чого вже не буде… так, не буде!..

На першій сторінці Державної Газети сяяло: