Ми

Вона – згасла; всі кола – відразу прогнулися, покоробилися. А у мене в серці – неприємна, навіть хвороблива компресія, пов’язана з відчуттям жалю (серце – не що інше, як ідеальний насос; компресія, стиснення – засмоктування насосом рідини – це технічний абсурд, звідси ясно: наскільки, по суті, абсурдні, протиприродні, болючі всі «любові», «жалості» й усе інше, що викликає таку компресію).

Тиша. Мутно-зелене скло Стіни – зліва. Темно-червона громада – попереду. І ці два кольори, змішуючись, дали в мені у вигляді вислідної – як мені здається, блискучу ідею.

– Стійте! Я знаю, як врятувати вас. Я врятую вас від цього: побачити свою дитину – і потім померти. Ви зможете вигодувати її – розумієте – ви будете стежити, як вона у вас на руках буде рости, кругліти, наливатися, наче плід…

Вона вся так і затряслася, так і вчепилася в мене.

– Ви пам’ятаєте ту жінку… ну, тоді, давно, на прогулянці. Так от: вона зараз тут, у Древньому Будинку. Ходімо до неї, і гарантую: я все влаштую негайно.

Я вже бачив, як ми вдвох з I ведемо її коридорами – ось вона вже там, серед квітів, трав, листя… Але вона відступила від мене назад, ріжки її рожевого півмісяця тремтіли й вигиналися вниз.

– Це – та сама, – сказала вона.

– Тобто… – я чомусь зніяковів. – Так, та сама.

– І ви хочете, щоб я пішла до неї… щоб я просила її… щоб я… Не смійте більше ніколи мені про це!

Зігнувшись, вона швидко пішла від мене. Ніби ще щось згадала – обернулася і крикнула:

– І помру – так, нехай! І вам байдуже – чи не все одно вам?

Тиша. Падають згори, з жахливою швидкістю ростуть на очах – шматки синіх веж і стін, але їм ще години – можливо, дні – летіти крізь нескінченність; повільно пливуть невидимі нитки, осідають на обличчя – і ніяк їх не струсити, ніяк не позбутися їх.

Я повільно йду до Древнього Будинку. В серці – абсурдна, болісна компресія…

Запис 30-й

Конспект:

Останнє число. Помилка Галілея. Чи не краще?

Ось моя розмова з I – там, учора, в Древньому Будинку, посеред строкатого шуму, здатного заглушити логічний хід думок, – червоні, зелені, бронзово-жовті, білі, помаранчеві кольори… І весь час – під застиглою на мармурі посмішкою кирпатого стародавнього поета.

Я відтворюю цю розмову буква в букву – тому що вона, як мені здається, буде мати величезне, вирішальне значення для долі Єдиної Держави – і більше: Всесвіту. І потім – тут ви, невідомі мої читачі, можливо, знайдете деяке виправдання мені…

I одразу, без будь-якої підготовки, обрушила на мене все:

– Я знаю, післязавтра у вас – перший, пробний політ «Інтеграла». У цей день – ми захопимо його в свої руки.

– Як? Післязавтра?

– Так. Сідай, не хвилюйся. Ми не можемо втрачати ні хвилини. Серед сотень, навмання взятих вчора Хранителями, – потрапили 12 Мефі. І втратити два-три дні – вони загинуть.

Я мовчав.

– Щоб спостерігати за ходом випробування, до вас мають надіслати електротехніків, механіків, лікарів, метеорологів. І рівно о 12 – запам’ятай, – коли подзвонять до обіду і всі зайдуть до їдальні, ми залишимося в коридорі, замкнемо всіх у їдальні – й «Інтеграл» наш… Ти розумієш: це потрібно будь-що-будь. «Інтеграл» у наших руках – це буде зброя, яка допоможе закінчити все відразу, швидко, без болю. Їх аеро… ха! Це буде просто мізерна мошкара проти шуліки. І потім, якщо вже це буде неминуче – можна буде направити вниз дула двигунів і однією тільки їхньою роботою…

Я схопився:

– Це неможливо! Це безглуздо! Невже тобі не ясно: те, що ви починаєте, – це революція?

– Так, революція! Чому ж це безглуздо?

– Безглуздо – тому що революції не може бути. Тому що наша – це не ти, а я кажу, – наша революція була останньою. І більше ніяких революцій не може бути. Це відомо кожному…

Глузливий, гострий трикутник брів:

– Милий мій: ти – математик. Навіть – більше: ти філософ – від математики. Так от: назви мені останнє число.

– Тобто? Я… я не розумію: яке – останнє?

– Ну – останнє, верхнє, найбільше.

– Але, I, це ж безглуздо. Оскільки число чисел – нескінченне, яке ж ти хочеш останнє?

– А яку ж ти хочеш останню революцію? Останньої – немає, революції – нескінченні. Остання – це для дітей: дітей нескінченність лякає, а необхідно – щоб діти спокійно спали ночами…

– Але в чому сенс – який сенс у всьому цьому – заради Благодійника? Який сенс, якщо всі вже щасливі?

– Припустимо… Ну добре: нехай навіть так. А що далі?

– Смішно! Зовсім дитяче питання. Розкажи що-небудь дітям – все до кінця, а вони все-таки неодмінно запитають: а далі, а навіщо?

– Діти – єдині сміливі філософи. І сміливі філософи – неодмінно діти. Саме так, як діти, завжди і треба: а що далі?

– Нічого немає далі! Крапка. У цілому світі – рівномірно, всюди – розлито…

– Ага: рівномірно, всюди! Ось тут вона сама і є – ентропія, психологічна ентропія. Тобі, математику, – хіба не ясно, що тільки різниці – різниці – температур, тільки теплові контрасти – тільки в них життя. А якщо всюди, по цілому світу, однаково теплі – або однаково прохолодні тіла… Їх треба зіштовхнути – щоб вогонь, вибух, геєна. І ми – зіштовхнемо.