Ми

«Радійте,

адже тепер ви – досконалі! До сьогодні ваші ж дітища, механізми – були досконалішими за вас.

Чим?

Кожна іскра динамо – іскра найчистішого розуму; кожний хід поршня – невинний силогізм. Та хіба не той самий безпомилковий розум і всередині вас?

Філософія у кранів, пресів й насосів – закінчена й ясна, як циркульне коло. Та хіба ваша філософія менш циркульна?

Краса механізму – в непохитному й точному, наче в маятника, ритмі. То хіба ви, з дитинства вигодувані системою Тейлора, – не стали маятниково-точними?

І тільки одне:

у механізмів немає фантазії.

Ви бачили коли-небудь, щоб під час роботи на фізіономії у насосного циліндра – розпливалася далека, безглуздо-замріяна посмішка? Ви чули коли-небудь, щоб крани по ночах, в години, призначені для відпочинку, занепокоєно крутилися, зітхали?

Ні!

А у вас – червонійте! – Хранителі все частіше бачать ці посмішки і зітхання. І – ховайте очі – історики Єдиної Держави просять відставки, щоб не записувати ганебних подій.

Але це не ваша провина – ви хворі. Ім’я цієї хвороби: фантазія.

Це – черв’як, який вигризає чорні зморшки на лобі. Це – лихоманка, яка жене вас бігти все далі – хоча б це «далі» починалося там, де закінчується щастя. Це – остання барикада на шляху до щастя.

І радійте: вона вже підірвана.

Шлях вільний.

Останнє відкриття Державної Науки: центр фантазії – жалюгідний мозковий вузлик у межах Вароліїва моста. Триразове припікання цього вузлика Х-променями – і ви вилікувані від фантазії -

назавжди.

Ви – досконалі, ви – машинорівні, шлях до стопроцентного щастя – вільний. Поспішайте ж усі – старий і молодий – поспішайте піддатися Великій Операції. Поспішайте до аудиторіумів, де проводиться Велика Операція. Хай живе Велика Операція. Хай живе Єдина Держава, хай живе Благодійник!»

…Ви – якби ви читали все це не в моїх записах, схожих на якийсь древній, химерний роман, – якби у вас в руках, як у мене, тремтів ось цей газетний лист, який ще пахне фарбою, – якби ви знали, як я, що все це справжнісінька реальність, якщо не сьогоднішня, так завтрашня – хіба не відчували б ви те ж саме, що і я? Хіба – як у мене зараз – не крутилася б у вас голова? Хіба – по спині і руках – не бігли б у вас ці моторошні, солодкі крижані голочки? Чи не здавалося б вам, що ви – гігант, Атлас – і якщо випростатися, то неодмінно стукнетеся головою об скляну стелю?

Я схопив телефонну слухавку:

– I-330… Так, так: 330, – потім, захлинаючись, крикнув: – Ви вдома, так? Ви читали – ви читаєте? Але це ж, це ж… Це дивовижно!

– Так… – довге, темне мовчання. Слухавка ледь чутно дзижчала, думала щось… – Мені неодмінно треба вас побачити сьогодні. Так, у мене після 16. Неодмінно.

Мила! Яка ж вона мила! «Неодмінно»… Я відчував: посміхаюся – і ніяк не можу зупинитися, і так от понесу по вулиці цю посмішку – наче ліхтар, високо над головою…

Там, зовні, на мене налетів вітер. Крутив, свистів, сік. Але мені тільки ще веселіше. Репетуй, вий – все одно: тепер тобі вже не звалити стін. І над головою руйнуються чавунно-летючі хмари – нехай: вам не затемнити сонця – ми навіки прикували його ланцюгом до зеніту – ми, Ісуси Навини.