Ми

Біля самої стіни – ще вузенькі живі ворітця, всі туди, головами вперед – голови миттєво загострилися клинами, і гострі лікті, ребра, плечі, боки. Як струмінь води, стиснутий пожежною кишкою, розбризкалися віялом, і кругом сиплються, тупають ноги, змахують руки, юніфи. Звідкись на мить мені в очі – подвійнозігнуте, наче буква S, тіло, прозорі крила-вуха – і вже його немає, крізь землю… і я один – серед секундних рук, ніг – біжу…

Перепочити в якийсь під’їзд – спиною міцно до дверей – і негайно ж до мене, наче вітром, прибило маленьку людську трісочку.

– Я весь час… я за вами… Я не хочу – розумієте – не хочу. Я згодна…

Круглі, крихітні руки у мене на рукаві, круглі сині очі: це вона, О. І от якось вся ковзає по стіні і осідає на землю. Грудочкою зігнулася там, унизу, на холодних сходах, і я – над нею, гладжу її по голові, по обличчю – руки мокрі. Так: ніби я дуже великий, а вона – зовсім маленька – маленька частинка мене ж самого. Це зовсім інше, ніж I, і мені зараз видається: щось подібне могло бути у древніх по відношенню до їх приватних дітей.

Унизу – крізь руки, які закривають обличчя, – ледь чутно:

– Я щоночі… Я не можу – якщо мене вилікують… Я щоночі – одна, в темряві думаю про неї – якою вона буде, як я її буду… Мені ж нічим тоді жити – розумієте? І ви повинні – ви повинні…

Безглузде почуття – але я, справді, впевнений: так, повинен. Безглузде – тому що цей мій обов’язок – ще один злочин. Безглузде – тому що біле не може бути одночасно чорним, обов’язок і злочин – не можуть збігатися. Або ж немає в житті ні чорного, ні білого, і колір залежить тільки від основної логічної посилки. І якщо посилкою було те, що я протизаконно дав їй дитину…

– Ну добре – тільки не треба, тільки не треба… – кажу я. – Ви розумієте: я повинен повести вас до I – як я тоді пропонував – щоб вона…

– Так… (тихо, не забираючи рук від обличчя).

Я допоміг їй встати. І мовчки, кожен про своє – або, можливо, про одне й те саме – по вулиці, крізь сутінки, серед німих свинцевих будинків, незважаючи на туге хльостання гілок вітру…

У якійсь прозорій, напруженій точці – я крізь свист вітру почув позаду знайоме, наче по калюжах, шльопання кроків. На повороті озирнувся – посеред перекинутих відображень на тьмяному склі бруківки, де мчали хмари, – побачив S. Тієї ж миті – мої руки сторонні, не в такт розмахують, а я голосно розповідаю О – що завтра… так, завтра – перший політ «Інтеграла», це буде щось зовсім небувале, чудесне, моторошне.

О здивовано, кругло, синьо дивиться на мене, на мої руки, що голосно, безглуздо розмахують. Але я не даю сказати їй слова – я говорю, говорю. А всередині, окремо – це чутно тільки мені – гарячково дзижчить і постукує думка: «Не можна… треба якось… Не можна вести його за собою до I…»

Замість того, щоб повернути ліворуч, я повертаю праворуч. Міст підставляє свою покірно, рабськи зігнуту спину – нам трьом: мені, О… і йому, S, позаду. З освітлених будівель на тому березі сиплються у воду вогні, розбиваються в тисячі гарячково стрибаючих, окроплених шаленою білою піною, іскор. Вітер гуде – ніби десь невисоко натягнута канатно-басова струна. І крізь бас – ззаду весь час…

Будинок, де живу я. Біля дверей О зупинилася, почала було щось:

– Ні! Ви ж обіцяли…

Але я не дав їй завершити, квапливо заштовхнув у двері – і ми всередині, у вестибюлі. Над контрольним столиком – схвильовано здригаються знайомі обвислі щоки; кругом – щільна купка нумерів – якась суперечка, голови, що перевісилися з другого поверху через перила, – поодинці збігають вниз. Але це – потім, потім… А зараз я швидше затягнув О в протилежний кут, сів спиною до стіни (там, за стіною, я бачив: ковзала по тротуару вперед і назад темна, великоголова тінь), витягнув блокнот.

О – повільно осідала в своєму кріслі – ніби під юніфою випаровувалося, тануло тіло, і тільки одне порожнє плаття і порожні – засмоктуючі синьою порожнечею – очі. Стомлено:

– Навіщо ви мене сюди? Ви мене обманули?

– Ні… Тихіше! Дивіться туди: бачите – за стіною?

– Так. Тінь.

– Він – весь час за мною… Я не можу. Розумієте – мені не можна. Я зараз напишу два слова – ви візьмете і підете одна. Я знаю: він залишиться тут.

Під юніфою – знову заворушилося налите тіло, трохи закруглився живіт, на щоках – ледве помітний світанок, зоря. Я сунув їй в холодні пальці записку, міцно стиснув руку, востаннє зачерпнув очима з її синіх очей.

– Прощавайте! Можливо, ще коли-небудь…

Вона вийняла руку. Зігнувшись, повільно пішла – два кроки – швидко повернулася – і от знову поруч зі мною. Губи ворушаться – очима, губами – вся – одне й те саме, одне й те саме мені якесь слово – і яка нестерпна посмішка, який біль…

А потім зігнута людська трісочка в дверях, крихітна тінь за стіною – не озираючись, швидко – все швидше…

Я підійшов до столика Ю. Схвильовано, обурено роздуваючи зябра, вона сказала мені:

– Ви розумієте – всі наче з глузду з’їхали! Ось він запевняє, ніби сам бачив біля Древнього Будинку якусь людину – голу і всю вкриту шерстю…

З порожньої, наїжаченої головами купки – голос:

– Так! І ще раз повторюю: бачив, так.