Ми

– Ну, як вам це подобається, га? Що за маячня!

І це «маячня» – у неї таке переконливе, не гнеться, що я запитав себе: «Чи не марення й справді все це, що відбувається зі мною і навколо мене останнім часом?»

Але поглянув на свої волохаті руки – згадалося: «У тобі, напевно, є крапля лісової крові… Можливо, я тебе через те…»

Ні: на щастя – не марення. Ні: на жаль – не марення.

Запис 33-й

Конспект:

(Це без конспекту, наспіх, останнє)

Цей день настав.

Швидше за газету: можливо – там… Я читаю газету очима (саме так: мої очі зараз – наче перо, наче лічильник, який тримаєш, відчуваєш, в руках – це стороннє, це інструмент).

Там – крупно, на всю першу сторінку:

– «Вороги щастя не дрімають. Обома руками тримайтеся за щастя! Завтра припиняються роботи – всі нумери з’являться для Операції. Тих, хто не з’явиться, – підлягають Машині Благодійника».

Завтра! Хіба може бути – хіба буде яке-небудь завтра?

За щоденною інерцією я простягнув руку (інструмент) до книжкової полиці – вклав сьогоднішню газету до інших, у прикрашену золотом обкладинку. І на шляху:

– «Навіщо? Чи не все одно? Адже сюди, в цю кімнату – я вже ніколи більше, ніколи…»

І газета з рук – на підлогу. А я стою і оглядаю навколо всю, всю кімнату, я поспіхом забираю з собою – я гарячково запихаю в невидиму валізу все, що шкода залишити тут. Стіл. Книги. Крісло. На кріслі тоді сиділа I – а я внизу, на підлозі… Ліжко…

Потім хвилину, дві – безглуздо чекаю на якесь диво, можливо – задзвонить телефон, можливо, вона скаже, щоб…

Ні. Немає дива…

Я йду – в невідоме. Це мої останні рядки. Прощавайте – ви, невідомі, ви, кохані, з ким я прожив стільки сторінок, кому я, захворівши душею, – показав усього себе, до останнього змеленого гвинтика, до останньої пружини, яка лопнула…

Я йду.

Запис 34-й

Конспект:

Відпущеники. Сонячна ніч. Радіо-валькірія

О, якби я дійсно розбив себе і всіх вщент, якби я дійсно – разом з нею – опинився де-небудь за Стіною, серед звірів, що скалять свої жовті ікла, якби я дійсно вже більше ніколи не повернувся сюди. В тисячу – у мільйон разів легше. А тепер – що ж? Піти і задушити цю… Але хіба це чому-небудь допоможе?

Ні, ні, ні! Візьми себе в руки, Д-503. Насади себе на міцну логічну вісь – хоч ненадовго навались з усіх сил на важіль – і, як древній раб, крути жорна силогізмів – поки не запишеш, не обдумаєш все, що сталося…

Коли я увійшов на «Інтеграл» – всі вже були в зборі, всі на місцях, всі стільники гігантського, скляного вулика були повні. Крізь скло палуб – крихітні мурашині люди внизу – біля телеграфів, динамо, трансформаторів, альтиметрів, вентилів, стрілок, двигунів, помп, труб. У кают-компанії – якісь над таблицями та інструментами – ймовірно, відряджені Науковим Бюро. І біля них – Другий Будівельник з двома своїми помічниками.

У всіх трьох голови по-черепашачі втягнуті в плечі, обличчя – сірі, осінні, без променів.

– Ну що? – запитав я.

– Так… Моторошно… – сіро, без променів посміхнувся один. – Може, доведеться спуститися невідомо де. І взагалі – невідомо…

Мені було нестерпно дивитися на них – на них, кого я, ось цими самими руками, через годину назавжди викину із затишних цифр Часової Скрижалі, назавжди відірву від материнських грудей Єдиної Держави. Вони нагадали мені трагічні образи «Трьох відпущеників» – історія яких відома у нас будь-якому школяреві. Ця історія про те, як трьох нумерів, задля досліду, на місяць звільнили від роботи: роби що хочеш, йди куди хочеш.[6] Нещасні тинялися біля місця звичної праці і голодними очима заглядали всередину; зупинялися на площах – і цілими годинами проробляли ті рухи, які в певний час дня були вже потребою для їхнього організму: пиляли і стругали повітря, невидимими молотами побрязкували, бухали в невидимі болванки. І нарешті на десятий день не витримали: взявшись за руки, ввійшли в воду і під звуки Маршу занурювалися все глибше, поки вода не припинила їхні муки…

Повторюю: мені було важко дивитися на них, я поспішав піти.

– Я тільки перевірю в машинному, – сказав я, – і потім – у дорогу.

Про щось мене питали – який вольтаж взяти для пускового вибуху, скільки потрібно водяного баласту в кормову цистерну. В мені був якийсь грамофон: він відповідав на всі питання швидко і точно, а я, не перестаючи, – всередині, про своє.

І раптом у вузькому коридорчику – одне потрапило мені туди, всередину – і з того моменту, по суті, почалося.

У вузькому коридорчику миготіли повз сірі юніфи, сірі обличчя, і серед них на секунду одне: низько насунуте волосся, очі з-під лоба – той самий. Я зрозумів: вони тут, і мені не втекти від всього цього нікуди, і залишилися тільки хвилини – кількадесят хвилин… Найменше, молекулярне тремтіння у всьому тілі (воно потім не припинялося вже до самого кінця) – ніби поставлений величезний мотор, а будівля мого тіла – занадто легка, і от всі стіни, перегородки, кабелі, балки, вогні – все тремтить…

Я ще не знаю: чи тут вона. Але тепер вже ніколи – за мною прислали, щоб швидше нагору, в командну рубку: час в дорогу… куди?