Ми

Усі висипали на палубу (зараз 12, дзвінок на обід) і, перехилившись через скляний планшир, квапливо, залпом ковтали невідомий, застінний світ – там, внизу. Бурштинове, зелене, синє: осінній ліс, луки, озеро. На краю синього блюдечка – якісь жовті, кістяні руїни, погрожує жовтий, висохлий палець, – ймовірно, дивом уціліла вежа давньої церкви.

– Дивіться, дивіться! Он там – правіше!

Там – серед зеленої пустелі – коричневою тінню літала якась швидка пляма. В руках у мене бінокль, механічно підніс його до очей: по груди в траві, звіявши хвостами, скакав табун коричневих коней, а на спинах у них – ті, коричневі, білі, чорні…

Позаду мене:

– А я вам кажу: – бачив – обличчя.

– Ідіть ви! Розповідайте кому іншому!

– Ну нате, нате бінокль…

Але вже зникли. Нескінченна зелена пустеля…

І в пустелі – заповнюючи всю її, і всього мене, і всіх – пронизливе тремтіння дзвінка: обід, за хвилину – 12.

Розкиданий на миттєві, незв’язні уламки – світ. На сходах – чиясь дзвінка золота бляха – і це мені все одно: ось тепер вона хруснула у мене під каблуком. Голос: «А я кажу – обличчя!» Темний квадрат: відкриті двері кают-компанії. Стиснуті, білі, гостроусміхнені зуби…

І тієї ж миті, коли нескінченно повільно, не дихаючи від одного удару до іншого, почав бити годинник і передні ряди вже рушили, квадрат дверей раптом перекреслено двома знайомими, неприродно довгими руками:

– Стійте!

У долоню мені вп’ялися пальці – це I, це вона поруч:

– Хто? Ти не знаєш його?

– А хіба… а хіба це не…

Він – на плечах. Над сотнею облич – його соте, тисячне і єдине з усіх обличчя:

– Від імені Хранителів… Вам – до кого я говорю, ті чують, кожен із них чує мене – вам я кажу: ми знаємо. Ми ще не знаємо ваших нумерів – але ми знаємо все. «Інтеграл» вашим не буде! Випробування буде доведене до кінця, і ви ж – ви тепер не посмієте ворухнутися – ви ж, своїми руками, зробите це. А потім… Утім, я скінчив…

Мовчання. Скляні плити під ногами – м’які, ватяні, й у мене м’які, ватяні ноги. Поруч у неї – зовсім біла усмішка, скажені, сині іскри. Крізь зуби – на вухо мені:

– А, так це ви? Ви – «виконали обов’язок»? Ну, що ж…

Рука – вирвалася з моїх рук, валькірійний, гнівно-крилатий шолом – десь далеко попереду. Я – один застигло, мовчки, як всі, йду до кают-компанії…

«Але ж не я… не я! Я ж про це ні з ким, нікому, крім цих білих, німих сторінок…»

Усередині себе – нечутно, відчайдушно, голосно – я кричав їй це. Вона сиділа через стіл, навпроти – і вона навіть жодного разу не торкнулася мене очима. Поруч із нею – чиясь стигло-жовта лисина. Мені чути (це – I):

– «Благородство»? Але, шановний професоре, адже навіть простий філологічний аналіз цього слова – показує, що це забобон, пережиток стародавніх, феодальних епох. А ми…

Я відчував: блідну – і ось зараз всі побачать це… Але грамофон в мені виробляв 50 встановлених жувальних рухів на кожен шматок, я замкнувся в собі, як у древньому непрозорому будинку – я завалив двері камінням, я завісив вікна…

Потім – в руках у мене командна трубка, і літ – у крижаній, останній тузі – крізь хмари – в крижану, зоряно-сонячну ніч. Хвилини, години. Й очевидно, в мені весь час гарячково, повним ходом – мені ж самому безшумний логічний мотор. Тому що раптом в якійсь точці синього простору: мій письмовий стіл, над ним – зяброві щоки Ю, забутий листок моїх записів. І мені ясно: ніхто, крім неї, – мені все ясно…

Ах, тільки б – тільки б дістатися до радіо… Крилаті шоломи, запах синіх блискавок… Пам’ятаю – щось голосно говорив їй, і пам’ятаю – вона, дивлячись крізь мене, неначе я був скляний, – здалеку:

– Я зайнята: приймаю знизу. Продиктуйте ось їй…

У крихітній коробочці-каюті, хвилину подумавши, я твердо продиктував:

– Час – 14.40. Вниз! Зупинити двигуни. Кінець усього.

Командна рубка. Машинне серце «Інтеграла» зупинено, ми падаємо, й у мене серце – не встигає падати, відстає, піднімається все вище до горла. Хмари – і потім далеко зелена пляма – все зеленіше, все виразніше – вихором мчить на нас – зараз кінець…

Фаянсово-біле, понівечене обличчя Другого Будівельника. Ймовірно, це він штовхнув мене з усього маху, я об щось вдарився головою і, вже темніючи, падаючи, – туманно чув:

– Кормові – повний хід!

Різкий стрибок вгору… Більше нічого не пам’ятаю.

Запис 35-й

Конспект:

В обручі. Морковка. Убивство

Усю ніч не спав. Усю ніч – про одне…

Голова після вчорашнього у мене туго стягнута бинтами. І так: це не бинти, а обруч; нещадний, зі скляної сталі, обруч наклепаний мені на голову, і я – в одному й тому ж кованому колі: вбити Ю. Вбити Ю, – а потім піти до тієї і сказати: «Тепер – віриш?» Найогидніше те, що вбити якось брудно, давньо, розтрощити чимось голову – від цього дивне відчуття чогось мерзенно-солодкого в роті, і я не можу проковтнути слину, весь час спльовую її в хустку, в роті сухо.