Ми

Сірі, без променів, обличчя. Напружено сині жили внизу, на воді. Важкі, чавунні пласти неба. І так чавунно мені підняти руку, взяти трубку командного телефону.

– Вгору – сорок п’ять градусів!

Глухий вибух – поштовх – скажена біло-зелена гора води в кормі – палуба під ногами йде – м’яка, гумова – і все внизу, все життя, назавжди… На секунду – все глибше падаючи в якусь воронку, все кругом стискалося – опукле синьо-льодяне креслення міста, круглі бульбашки куполів, самотній свинцевий палець акумуляторної вежі. Потім – миттєва ватяна завіса хмар – ми крізь неї – і сонце, синє небо. Секунди, хвилини, милі – синє швидко твердне, наливається темрявою, краплями холодного срібного поту проступають зірки…

І от – моторошна, нестерпно-яскрава, чорна, зоряна, сонячна ніч. Це неначе ви раптово оглухли: ви ще бачите, що ревуть труби, але тільки бачите: труби німі, тиша. Таке було – німе – сонце.

Це було природно, цього і треба було чекати. Ми вийшли із земної атмосфери. Але так якось все швидко, зненацька – що всі навкруги наполохалися, притихли. А мені – мені здалося навіть легше під цим фантастичним, німим сонцем: неначе я, скорчившись востаннє, вже переступив неминучий поріг – і моє тіло десь там, внизу, а я мчу в новому світі, де все і має бути несхоже, перевернуте…

– Так тримати, – крикнув я в машину, – або не я, а той самий грамофон в мені – і грамофон механічною, шарнірною рукою засунув командну трубку Другому Будівельнику. А я, весь одягнений у найтонше, молекулярне, одному мені чутне тремтіння, – побіг вниз, шукати…

Двері в кают-компанію – ті самі: через годину вони важко дзвякнуть, замкнуться… Біля дверей – якийсь незнайомий мені, низенький, з сотим, тисячним обличчям, що розчиняється у натовпі, і тільки руки надзвичайно довгі, до колін: ніби помилково наспіх взяті з іншого людського набору.

Довга рука витягнулася, загородила:

– Вам куди?

Мені ясно: він не знає, що я знаю все. Нехай: можливо – так потрібно. І я зверху, навмисно різко:

– Я Будівельник «Інтеграла». І я – розпорядчий випробувань. Зрозуміли?

Руки немає.

Кают-компанія. Над інструментами, картами – об’їждженої сірою щетиною голови – і голови жовті, лисі, стиглі. Швидко всіх у жменю – одним поглядом – і назад, по коридору, по трапу, вниз, до машинного. Там жар і гуркіт від розпечених вибухами труб, у відчайдушній п’яній присядці блискучі мотилі, в ледь помітному тремтінні, яке не полишає ні на секунду, – стрілки на циферблатах…

І от – нарешті – біля тахометра – він, з низько насунутим над записником чолом…

– Послухайте… (Шум: треба кричати на вухо.) Вона тут? Де вона?

У тіні – з-під лоба – посмішка:

– Вона? Там. У радіотелефонній…

І я – туди. Там їх – троє. Усі – в слухових крилатих шоломах. І вона – ніби на голову вища, ніж завжди, крилата, виблискує, летюча – як давні валькірії, і ніби величезні, сині іскри нагорі, на радіошпилі – це від неї, і від неї тут – легкий, блискавичний, озоновий запах.

– Хто-небудь… ні, хоча б ви… – сказав я їй, задихаючись (від бігу). – Мені треба передати вниз, на землю, на елінг… Ходімо, я продиктую…

Поруч з апаратною – маленька коробочка-каюта. За столом, поруч. Я знайшов, міцно стиснув її руку:

– Ну що ж? Що ж буде?

– Не знаю. Ти розумієш, як це чудово: не знаючи – летіти – все одно куди… І от скоро дванадцята – і невідомо що? І ніч… де ми з тобою будемо вночі? Може бути – на траві, на сухому листі…

Від неї – сині іскри і пахне блискавкою, і тремтіння в мені – ще частіше.

– Запишіть, – кажу я голосно і все ще задихаючись (від бігу). – Час 11.30. Швидкість: 6800…

Вона – з-під крилатого шолома, не відриваючи очей від паперу, тихо:

– …Вчора ввечері прийшла до мене з твоєю запискою… Я знаю – я все знаю: мовчи. Але ж дитина – твоя? І я її відправила – вона вже там, за Стіною. Вона буде жити…

Я – знову в командній рубці. Знову – маячна, з чорним зоряним небом і сліпучим сонцем, ніч; повільно з однієї хвилини на іншу перекульгує стрілка годинника на стіні; і все, як в тумані, одягнене в найтонше, ледь помітне (одному мені) тремтіння.

Чомусь здалося: краще, щоб все це сталося не тут, а десь внизу, ближче до землі.

– Стоп, – крикнув я в машину.

Усе ще вперед – за інерцією, – але повільніше, повільніше. Ось тепер «Інтеграл» зачепився за якийсь секундний волосок, на мить завис нерухомо, потім волосок лопнув – й «Інтеграл», як камінь, вниз – все швидше. Так в мовчанні, хвилини, десятки хвилин – чути пульс – стрілка перед очима все ближче до 12, і мені ясно: це я – камінь, I – земля, а я – кимось кинутий камінь – і каменю нестерпно потрібно впасти, кинутися на землю, щоб вщент… А що, як… – внизу вже твердий, синій дим хмар… – а що, як…

Але грамофон в мені – шарнірно, точно взяв трубку, скомандував «малий хід» – камінь перестав падати. І ось втомлено пофиркували лише чотири нижні відростки – два кормових і два носових – тільки щоб паралізувати вагу «Інтеграла», й «Інтеграл», ледь здригаючись, міцно, наче на якорі, – став у повітрі, в якомусь кілометрі від землі.