Ми

У шафі в мене лежав важкий поршневий шток (він лопнув після виливки, й мені треба було подивитися структуру зламу під мікроскопом). Я звернув у трубку свої записи (нехай вона прочитає всього мене – до останньої літери), сунув усередину уламок штока і пішов вниз. Сходи – нескінченні, щаблі – якісь противно слизькі, рідкі, весь час – витирати рота хусткою…

Внизу. Серце гупнуло. Я зупинився, витягнув шток – до контрольного столика…

Але Ю там не було: порожня, крижана дошка. Я згадав: сьогодні всі роботи скасовано; всі повинні на Операцію, і зрозуміло: їй нема чого, нікого записувати тут…

На вулиці. Вітер. Небо у неприпинному русі чавунних плит. І так, як це було в певний момент учора: весь світ розбитий на окремі, гострі, самостійні шматочки, і кожен із них, падаючи стрімголов, на секунду зупинявся, висів переді мною в повітрі – і без сліду випаровувався.

І якби чорні, точні букви на цій сторінці – раптом зрушили, з переляку розскакалися яка куди – і жодного слова, тільки нісенітниця: пуг-згік-няк. На вулиці – ось такий самий розсипаний, не в рядах, натовп – прямо, назад, навскіс, упоперек.

І вже нікого. Та на секунду, несучись стрімголов, застигло: геть, на другому поверсі, в скляній, повислій у повітрі, клітці – чоловік і жінка – в поцілунку, стоячи – вона всім тілом зламано відігнулась назад. Це – навіки, востаннє…

На якомусь розі – ворухливий колючий кущ голів. Над головами – окремо, в повітрі, – прапор, слова: «Геть Машини! Геть Операцію!» І окремо (від мене) – я, що думаю секундно: «Невже у кожного такий біль, який можна забрати зсередини – тільки разом із серцем, і кожному треба щось зробити, перш ніж…» І на секунду – нічого в усьому світі, крім (моєї) звірячої руки з чавунно-важким згортком…

Тепер – хлопчисько: весь – вперед, під нижньою губою – тінь. Нижня губа – вивернута, як обшлаг засуканими рукавами, вивернуте все обличчя – він реве – і від когось з усіх ніг – за ним тупіт…

Від хлопчака: «Так, Ю – має бути тепер в школі, потрібно скоріше». Я побіг до найближчого спуску підземки.

У дверях хтось бігом:

– Не йдуть! Потяги сьогодні не йдуть! Там…

Я спустився. Там була абсолютна маячня. Блиск гранованих кришталевих сонць. Щільно утрамбована головами платформа. Порожній, застиглий поїзд.

І в тиші – голос. Її – не видно, але я знаю, я знаю цей пружний, гнучкий, як батіг, хльосткий голос – і де-небудь там задертий до скронь гострий трикутник брів… Я закричав:

– Пустіть же! Пустіть мене туди! Я повинен…

Але чиїсь кліщі мене – за руки, за плечі, цвяхами. І в тиші – голос:

– …Ні: біжіть нагору! Там вас вилікують, там вас досхочу нагодують здобним щастям, і ви, ситі, будете мирно дрімати, організовано, в такт похропувати, – хіба ви не чуєте цієї великої симфонії хропіння? Смішні: вас хочуть звільнити від знаків питання, що звиваються і болісно гризуть, наче черв’яки. А ви тут стоїте і слухаєте мене. Швидше – нагору – до Великої Операції! Що вам за діло, коли я залишуся тут сама? Що вам за діло – коли я не хочу, щоб за мене хотіли інші, а хочу хотіти сама, – коли я хочу неможливого…

Інший голос – повільний, важкий:

– Ага! Неможливого? Це означає – женися за твоїми дурними фантазіями, а вони щоб перед носом у тебе крутили хвостом? Ні: ми – за хвіст та під себе, а потім…

А потім – намнете, захропете – і потрібен перед носом новий хвіст. Кажуть, у древніх була така тварина: осел. Щоб змусити його йти все вперед, усе вперед – перед мордою до голоблі прив’язували моркву так, щоб він не міг схопити. І якщо вхопив, з’їв…

Раптом кліщі мене відпустили, я кинувся в середину, де говорила вона – і тієї ж миті все посипалося, стиснулося – позаду крик: «Сюди, сюди йдуть!» Світло підстрибнуло, погасло – хтось перерізав дріт – і лавина, крики, хрип, голови, пальці…

Я не знаю, скільки часу ми котилися так у підземній трубі. Нарешті: сходи – сутінки – все світліше – і ми знову на вулиці – віялом, в різні боки…

І от – один. Вітер, сірі, низькі – зовсім над головою – сутінки. На мокрому склі тротуару – дуже глибоко – перевернуті вогні, стіни, фігури, що рухаються догори дриґом. І неймовірно важкий згорток у руці – тягне мене вглиб, на дно.

Внизу, за столиком, Ю знову не було, і порожня, темна – її кімната.

Я піднявся до себе, відкрив світло. Туго стягнуті обручем скроні стукали, я ходив – закутий все в одному і тому самому колі: стіл, на столі білий згорток, ліжко, двері, стіл, білий згорток… У кімнаті ліворуч спущені штори. Праворуч: над книгою – шишкувата лисина, і чоло – величезна жовта парабола. Зморшки на чолі – низка жовтих нерозбірливих рядків. Іноді ми зустрічаємося очима – і тоді я відчуваю: ці жовті рядки – про мене.

…Сталося рівно о 21. Прийшла Ю – сама. Чітко залишилося в пам’яті тільки одне: я дихав так голосно, що чув, як дихаю, і все хотів як-небудь тихіше – і не міг.

Вона сіла, розправила на колінах юніфу. Рожево-коричневі зябра тріпалися.

– Ах, любий, – так це правда, ви поранені? Я щойно дізналася – негайно ж…