Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

— Що там таке у вас скоїлося з Олівією? — спитала вона. — Що це за балачки, ніби ви розірвали заручення й більше ніколи не зустрінетесь? Через віщо ви, дітки, посварилися? Я не можу допитатися від неї нічого, тільки й сказала, що ви дуже розгнівались і навіть зняли на неї руку. Боже мій, руку на неї зняли! Вона вже всі очі виплакала. Я навіть не знала, що вона вчора ввечері сюди приходила. Прийшла додому тихенько, як мишеня, нагору прослизнула. А рано я піднімаюсь до неї, коли бачу — лежить і плаче. Отак-таки цілу ніч і проплакала!

Такими словами місіс Слотер вилила переді мною свою материнську турботу.

Тоді я вперше розтулив рота:

— Я поки що нічого не казав ні про який розрив.

— А вона каже, що між вами все скінчено, — зовсім розгублено розвела руками місіс Слотер.

Я сперся на прилавок, утупивши очі в невинну пишноту квітів у вазі, що тепер, здавалося мені, були квітами на труні моїх розбитих ілюзій, і повільно промовив:

— А я не вважаю, що між нами все скінчено.

— Ну й слава богу! — радісно вигукнула місіс Слотер, і я перевів погляд на її тупе обличчя, вперше відкривши, які несосвітенні дурепи можуть бути матері дівчат-відданиць.

— Ну, тоді, мабуть, нема чого позивати вас до суду за порушення шлюбної обіцянки, — провадила вона, зжужмивши довгу, наперед обдуману промову в ту одну фразу. Та мене менше лякав той позов, аніж сама місіс Слотер. Дві халепи, одна одної варті, подумав я. Тоді потвердив:

— Авжеж, мабуть, нема чого.

— Так через віщо ж уся ця морока? — спитала місіс Слотер.

— А це вже наше з Олівією діло, — відповів я.

Місіс Слотер подивилась на мене довгим, пильним поглядом, і обличчя її набрало войовничого виразу. Вона схрестила руки на грудях і задерла голову. Тоді вигукнула:

— Ти ба! Не моє діло, виходить?

— Не ваше, скільки я розумію.

— То виходить, щастя моєї дочки вже не моє діло? Ти розбив їй серце, а я маю мовчки дивитися? Не діждеш, хлопче, не діждеш!

Місіс Слотер замовкла, видно чекаючи відповіді. Та я мовчав. Я хотів був сказати, що щастя її дочки мене не обходить, та стримався. Моя мовчанка спантеличила її, бо вона, мабуть, не так уміла нападати, як огризатись.

Мовчанка затяглася. Я дививсь на неї ввічливо й терпляче. Місіс Слотер швиденько перемінила вираз обличчя й підступила ближче до мене.

— Слухайте, Арнольде, — промовила вона, і стільки материнської теплоти було в її голосі, що я аж зрадів: як добре, що я сирота! — Ну чого ви з Олівією сваритеся з доброго дива та клеїте дурнів! Ви ж любите її, ви самі те добре знаєте. І знаєте, що й вона більш ні про кого в світі не думає, лиш про вас. Я не знаю, що там між вами скоїлось, але певна, що якась марниця. Ревнощі якісь абощо. Наче я не бачу. Наче сама не зазнала всього того колись зі своїм старим. Викиньте все те з голови! Не думайте про нього! Бо вона собі якоїсь хвороби наплаче. Верніться до неї. Поцілуйте її та скажіть, що все гаразд, то за десять хвилин ви цілуватиметесь, як двоє голуб’яточок. Годі вам губи копилити. От уже чого не люблю! Йдіть, кажу, до неї, та помиріться гарненько, та й забудьте про все. Вже ж скоро обід, а в мене там шмат баранинки вариться. Ви ж іще ні разу не вшанували моєї скромної господи, посидівши в нас за столом, то вшануйте тепер. Облиште оту вашу пиху. Поцілуйтесь, та помиріться, та посидьте в нас хоч і до вечора. Або поведіть її куди-небудь. От вам моя рада, Арнольде. Від щирого серця.

Вона замовкла, і крізь добродушність на її обличчі проглянула тривога.

Я трохи-трохи не вразив її до смерті, сказавши «добродійко». Але, удавши спершу замисленого, промовив:

— Місіс Слотер, я можу тільки ще раз сказати вам, що це тільки наше з Олівією діло. Тільки ми вдвох із нею можемо його вирішити. Віч-на-віч.

Місіс Слотер хотіла була перебити мене, але я підвисив голос:

— І не сьогодні. Не сьогодні. Знаєте, часом треба буває, щоб дещо охололо, а часом — щоб… достигло.

Нараз її обличчя видовжилось. Вона піддалась. Вона постерегла те, чого досі не помічала.

— А чого ви не торгуєте? Чого в вас усе позачиняно?

— З ділових міркувань, — відповів я. — Але знову ж таки я не можу говорити про це з вами зараз.

— А де містер Гревз?

— Його тут нема.

Оце така загалом була наша розмова. Місіс Слотер говорила ще те й се, весь час повертаючись до того самого, але врешті пішла до своєї покинутої без догляду на плиті баранини. А я, мабуть, іще довго лишався в книгарні, нічого не роблячи.

Потім, пригадую, я стояв однією ногою на тротуарі, перекинувши другу через велосипедне сідло, й питав сам себе: «Куди ж мені тепер у дідька податися?»

6

ЗІТКНЕННЯ В ТЕМРЯВІ

Я сидів пив чай у напівтемній, але чистій, аж лискучій залі в «Ширококрилому орлі» — невеличкій трактирні над Темзою, що, проте, значиться в списку «Сто найкращих готелів». Хазяїн, поважний чоловік у зеленому сурдуті з мідяними гудзиками, вшанував мене розмовою.

— Вам траплялось коли-небудь губити самого себе? — спитав я його.

— І знаходити когось іншого?

— Я шукаю такого собі Арнольда Блетсуорсі, що десь пропав близько шістнадцяти годин тому.