Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

— А ми всі граємо в піжмурки самі з собою. Одно ховаємось та шукаємо. Ваш Арнольд Блетсуорсі був юнак, повний честолюбних надій?

Я кивнув головою.

— А вони, ті надії, завше так — згинуть, як у воду впадуть.

— А повертаються коли-небудь?

— Та врешті іноді повертаються. Часом раніш, часом пізніш. А то й зовсім ніколи.

Він зітхнув, виглянув у довгасте низеньке вікно, й щось там нараз привернуло до себе його увагу. Він щось буркнув, вибачаючись, і вийшов. Посидівши трохи, я заплатив служниці за чай, сів на велосипед і поїхав до Емершема. Моя сором’язливість не дала мені дочекатись хазяїна, але мені було шкода, що наша розмова не добігла кінця, бо голос його й поведінка сподобались мені, і він, видно, розумів мій душевний стан. А втім, коли б він повернувся, я, мабуть, заговорив би про щось інше.

Я їхав у якусь страшну пустку. Навмання їхав я крізь тепле літнє надвечір’я, простуючи на схід, аби призахідне сонце не світило в очі. Я борсався думкою в заплутаному питанні: хто ж я такий? Невже Арнольд Блетсуорсі — це тільки ймення та оболонка цілої низки суперечливих «я»? Мені був відомий напам’ять блетсуорсіанський кодекс честі та доброї волі, що ним я мав би керуватися в цій своїй кризі. Але мене приголомшив отой ураган хтивості, тваринної хтивості, змішаної з люттю й прибраної в лицемірні шати самозахисту, ураган, що розвіяв дощенту всі ті кодекси й усю культуру, мов якийсь непотріб. Хто ж був отой злий і хтивий егоїст, що силкувався запанувати над моєю волею, жадаючи тільки одного — Олівії, напівголої, переляканої й піддатливої? То був не я. Напевно не я! В давнину його називали сатаною чи просто бісом. Порушник спокою. І чи так уже він змінивсь від того, що за новітньою модою його звуть другим «я»? Але хто ж із нас Арнольд Блетсуорсі, я чи він? А обік цього смерчу пристрастей, що загрожував вирвати в мене владу над своїми вчинками, підлазив до мене ще один чужий дух сорому й зневаги. Цинічний спостерігач, із своєю лихою порадою: «Дурень ти! Дурень і хирляк! До чого всі оці велично-обурені пози? Коли ти жадаєш цієї дівчини, візьми її, а коли ненавидиш її — помстись на ній. Але влаштуй усе так, щоб не потерпіти самому. Нехай вона сама прийде до тебе, вона буде й винна. Невже ти не прочитав у її очах, яку владу маєш над нею? Занапасти її й покинь. Як це ти дав їй уярмити твою волю й затягти тебе в таке болото ганьби й згуби? Просто ти розм’як, побачивши вперше в житті гаряче й піддатливе тіло, хлопче. Але що в ньому такого надзвичайного? Хіба вона єдина жінка на світі? Я тебе питаю, хіба нема на світі інших?»

Не польовими дорогами, а крізь завірюху отаких почуттів мчав я того вечора. Пам’ятаю поміж інших іще одне невтримне бажання: ще раз побачитися, порадитися хоч із духом свого дядечка. Коли б я тільки зумів оживити в пам’яті виразно його образ і голос, усі оті злі сили втратили б половину своєї потуги. Може, якийсь спомин про нього ще витав над вілтшірськими пагорбами? Та коли я повернув на захід, надвечірнє сонце опустило свої золоті списи й, метнувши їх мені в вічі, відкинуло мене назад.

Чи молився я, спитаєте ви? Чи знайшов я хоч якусь розраду в релігії своїх ближніх? Ані крихти. Ясніш, ніж будь-коли доти, я розумів, що завше вірив у дядечка, а не в того милосердного бога, що його проміння дядечкової добрості віддзеркалювало на оцьому байдужому небі. В усіх своїх нещастях я ні разу не згадав про церковного бога. Мені те не спадало на думку так само, як би й, скажімо, молитися до Сіріуса.

Нарешті посутеніло, та я не засвітив ліхтаря. Звернувши за ріг, я побачив усього, може, за ярд перед собою задню стінку якогось фургона, що тьмяно полискувала в сутінках. Я гадав, що фургон той їде просто, і звернув, щоб випередити його, але враз та задня стінка повужчала, ніби в якому фокусі, й я зрозумів, що він повертає, однак уже запізно, щоб уникнути зіткнення. Я ніби й зараз бачу, як кермо мого велосипеда швидко насувається на велике дерев’яне колесо, відчуваю, як я схитнувся і крутнув те кермо вбік, та запізно.

До тої хвилини я пам’ятаю себе виразно, а потім ніби кудись провалився. Мабуть, я вдарився об фургон. Спитати нема кого. Напевно, мене приголомшило. Але дивно, що самого удару я не пам’ятаю. Світло, так би мовити, погасло ще до тієї миті, як я налетів на колесо й бічну стінку фургона.

7

МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ЗОВСІМ ТРАТИТЬ ПАМ’ЯТЬ

Моє оповідання про себе, досі таке докладне, від цієї хвилини стає туманне й уривчасте. Від того, що діялось дальші півтора місяця, в моїй пам’яті не лишилось і сліду. Що сталося з моїм велосипедом і як я добувся до Оксфорда, я так і не дізнався. Я повернувся до свого помешкання в Кер’ю-Фосетсі пізно вночі, візником, з перев’язаною головою, однак у пристойному вигляді.