Мойсей

Лиш один з-поміж сеї юрбиУ шатрі не дрімаєІ на крилах думок і журбиПоза гори літає.Се Мойсей, позабутий пророк,Се дідусь слабосилий,Що без роду, без стад і жінокСам стоїть край могили.Все, що мав у житті, він віддавДля одної ідеї,І горів, і яснів, і страждав,І трудився для неї.Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він, наче буря,І на волю провадив рабівІз тіснин передмур’я.Як душа їх душі, підіймавсьВін тоді многі разиДо найвищих піднебних висотІ вітхнення, й екстази.І на хвилях бурхливих їх душУ дні проби і міриПопадав він із ними не разУ безодню зневіри.Та тепер його голос зомлівІ погасло вітхніння,[6]І не слухає вже його слів

Молоде покоління.Ті слова про обіцяний крайДля їх слуху — се казка;М’ясо стад їх, і масло, і сир —Се найвищая ласка.Що з Міцраїм батьки і дідиПіднялись до походу,На їх погляд, се дурість, і гріх,І руїна народу.Серед них Авірон і ДатанВерховодять сьогодні;На пророцькі слова їх одвіт:«Наші кози голодні!»

І на поклик його у похід:«Наші коні не куті».На обіцянки слави й побід:«Там войовники люті».На принади нової землі:«Нам і тут непогано».А на згадку про Божий наказ:«Замовчи ти, помано!»Та коли загрозив їм пророкНовим гнівом Єгови,[7]То йому заказав АвіронБогохульні промови.А на зборі Ізрайля синів,Честь віддавши Ваалу,[8]

Голосистий Датан переперОсь якую ухвалу:«Хто пророка із себе вдає,І говорить без зв’язку,І обіцює темній юрбіБожий гнів або ласку,Хто до бунту посміє народНакликати, до зміни.І манити за гори, настрітьКінцевої руїни, —Той на пострах безумцям усімМіж отсим поколіннямНай опльований буде всімаІ побитий камінням».

ІІІ