НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

До їдальні зазирнув Лі.

— Кави? — спитав він.

Адам тихо похитав головою. Лі вийшов і цього разу причинив по собі двері.

У тиші, яку порушувало лише цокання годинника, Кел почав боятися. Він відчував якусь силу, що витікала з батька, про існування якої він навіть не здогадувався. По ногах у нього пробігли сверблячі колючки страху, але він боявся ворухнутися, і ноги заніміли. Він стукнув виделкою по тарілці, щоб порушити тишу, але і це клацання поглинула тиша. Годинник розмірено пробив дев’ять разів, але й ці удари поглинула тиша.

Страх трохи зменшився, його місце заступило обурення. Так, мабуть, злиться у пастці лис на свою лапу, яка завела його до пастки.

Раптом Кел підскочив. Він сам не знав, що збирається рухатися. Він закричав, хоча й не знав, що скаже.

— Робіть зі мною, що хочете! — вигукнув він.— Давайте! Кінчайте з цим!

Але і цей крик потонув у тиші.

Адам повільно підвів голову. Дійсно, ніколи раніше не дивився Кел батькові в очі, як і більшість людей не дивиться в очі своїм батькам. Райдужка Адамових очей була блакитна, з темними радіальними рисочками, які губилися у безодні його зіниць. І в глибині обох зіниць Кел бачив відображення свого власного обличчя, немов звідти на нього дивилися два Кели.

— Я тебе підвів, так? — тихо спитав Адам.

Це було гірше, ніж лайка.

— Про що ви говорите? — пробелькотів Кел.

— Тебе захопили в ігорному домі. А я не знаю, як ти туди потрапив, що ти там робив, чому ти пішов туди.

Кел безсило опустився на стілець і втупився у свою тарілку.

— Ти граєш в азартні ігри, сину?

— Ні, сер. Я просто дивився.

— Ти бував там раніше?

— Так, сер. Багато разів.

— Навіщо ти ходиш туди?

— Не знаю. Я не можу знайти собі місця ночами — як-от бродячий кіт.— Думка про Кейт і цей кволий жарт видалися йому огидними.— Коли мені не спиться, я гуляю містом. Намагаюся, щоб це минулося.

Адам зважував кожне своє слово.

— А твій брат також блукає містом?

— Ні, сер, ні. Йому б таке і на думку не спало. Він — він не бентежний.

— От бачиш. Я нічого не знаю,— сказав Адам.— Я нічого не знаю про вас.

Келу хотілося кинутися батькові на шию, обійняти, і щоб батько обійняв його. Він прагнув якогось несамовитого прояву співчуття і любові. Він узяв своє дерев’яне кільце для серветки і надягнув собі на вказівний палець.

— Я б розповів, якби ви спитали,— сказав він тихо.

— А я не питав! Я не питав! Я такий самий поганий батько, яким був мій!

Ніколи не чув Кел такого тону в Адама. Голос був хрипкий, через нього проривалася теплота, й Адам шукав підходящі слова, намацуючи їх десь у темряві.

— Мій батько зробив ливарну форму і почав мене туди заганяти. З мене був нікудишній виливок, але переплавити його я не міг. Нікого не можна переплавити. Так я і залишився нікудишнім виливком.

— Сер, не засмучуйтеся,— сказав Кел.— Вам і так нелегко.

— Думаєш? Можливо. А можливо, я просто невдаха. Не знаю власних синів. Не знаю, чи навчуся їх розуміти.

— Я розповім вам усе, що ви хочете знати. Просто питайте мене.

— А з чого починати? Від самого початку?

— Ви засмучені чи сердиті через те, що я потрапив до в’язниці?

На подив Кела, Адам розсміявся.

— Ти ж туди просто потрапив, хіба ні? Нічого поганого ти не робив.

— Мабуть, і просто потрапити туди вже погано.

Келу хотілося також відчувати провину.

— Я теж колись сидів у в’язниці,— промовив Адам.— Цілий рік був в’язнем ні за що.

Кел намагався усвідомити таку єресь:

— Я не вірю.

— Буває, що я й сам не вірю, але знаю, що коли я втік, то пограбував крамницю і викрав дещо з одягу.

— Я не вірю,— слабко повторив Кел, але тепло, близькість були такі чудові, що він учепився за них. Він дихав дуже обережно, щоб не сполохати це тепло.

— Ти пам’ятаєш Семюеля Гамільтона? — раптом спитав Адам.— Переконаний, що пам’ятаєш. Коли ви були ще немовлятами, він сказав, що я — поганий батько. Він мене вдарив, збив з ніг, щоб утовкмачити це мені.

— Отой старигань?

— Він був міцний старигань. І тепер я розумію, щó він мав на увазі. Я такий самий, яким був мій батько. Він не дозволяв мені бути особистістю, а я не бачив у своїх синах людей. Ось про що говорив Семюель.

Адам подивився Келу в очі й усміхнувся, а Кел відчув до нього любов на межі з болем.

— Я не вважаю вас поганим батьком,— сказав Кел.

— Бідолахи! Звідки вам знати? Ви ж ніколи не мали іншого батька.

— Я радий, що потрапив до в’язниці,— сказав Кел.

— І я. І я також,— Адам засміявся.— Ми обоє були у в’язниці — нам є про що поговорити.— Йому ставало дедалі веселіше.— Може, розкажеш мені, що ти за хлопець? Га?

— Так, сер.

— Ти сам хочеш?

— Так, сер.

— Тоді розповідай. Бачиш, це велика відповідальність — бути особистістю. Це не просто займати місце у просторі, де могло би бути повітря. Який ти?

— Без жартів? — Кел зніяковів.

— Без жартів — так, ясна річ, без жартів. Розкажи мені про себе — якщо хочеш, зрозуміло.

— Ну, я,— почав Кел і замовк.— Не так воно і просто, виявляється.

— Гадаю, це було б, мабуть, неможливо. Розкажи мені про свого брата.

— А що ви хочете про нього знати?

— Те, що про нього думаєш ти. Тільки це ти і можеш мені розповісти.