Нямлик і Балакуча Квіточка

— Він сказав, що господиня хотіла його продати. Через те, що він не виграв медаль.

— Тут щось не так, — захвилювалася Олянка, — я ж бачу, наша сусідка весь час шукає свого Пухнастика, навіть порозвішувала оголошення по всіх стовпах: «Прошу того, хто знайде надзвичайно вродливого рудого кота із зеленими очима й дуже пухнастим хвостом, повернути його за пристойну винагороду». І фотографії Пухнастика скрізь розклеїла. До нас перший час зносили котів з усіх усюд. Я навіть дивувалася — ніколи не підозрювала, що в нашому місті є стільки рудих котиків.

— Шкода, що цей Пухнастик не вміє читати, а то б, може, він сам повернувся, — пожартував нямлик — А якщо серйозно, то, може, тьотя Галя шукає свого кота якраз для того, щоб якомога дорожче його продати…

Поки Олянка з Буциком розмовляли, котячий хор заспівав трохи тихіше і злагодженіше. А найдивнішим було те, що дівчинка й нямлик поступово почали розрізняти слова. Пісня була така сумна, що в Олянки навіть сльози набігли на очі, а хвостаті співаки виводили на різні голоси:

Сердешні малі кошеняткаНе мають ні мами, ні татка,Самі вони містом блукаютьІ жалісну пісню співають,

Їм хочеться м'яса і рибиЧи крихти засохлого хліба.Та марні усі сподівання,Не жде їх смачне частування!А ви сидите у квартиріІ булку їсте із кефіром.У вас на ногах теплі капці, —А в котика вавка на лапці.У вас в холодильнику шинка, —

А в котика змокла вся спинка.Іде під дощем він і плаче,Та сліз цих ніхто не побачить…

Дівчинка поглянула на нямлика і помітила, що й Буцик крадькома змахнув з очей непрохану сльозу.

— Я ніколи не замислювалася над тим, як важко живеться безпритульним тваринам, — прошепотіла Олянка.

— І я теж якось на це не звертав уваги, — відповів нямлик, а тоді рішуче вхопив дівчинку за руку й потяг її до виходу з павільйону.

— Зачекай, ти куди мене тягнеш? — здивувалася Олянка.

— Нам треба пробратися до Пухнастикової господині. Щось мені дуже не подобається ота розповідь про медалі.

— А чому ти просто не можеш нас перенести до тьоті Галі?

— Як ти не розумієш? Проходити крізь скляні стіни — це все одно, що пірнати в прохолодне глибоке озеро. Для цього треба володіти особливою майстерністю. Ніколи не знаєш — пропустить тебе скло, чи ти застрягнеш у ньому, як необачна муха в павутинні. З усього нямликового роду цей фокус уміють робити лише двоє — мій рідний дядечко Юліан і я. А щоб перенестися з одного місця в інше, багато чарів не потрібно. Досить просто сплеснути в долоні й уявити місце призначення.

— Слухай, Буцику, а мені дуже страшно проходити крізь скло. Я весь час боюся з усієї сили буцнутися об нього лобом. От, якби я змогла так, як ти, плеснути в долоні й потрапити, куди захочу… Як ти гадаєш, у мене це може вийти? — запитала Олянка й благально подивилася на нямлика.

— Зі здорованями все набагато складніше. По-перше, на вас зовсім не діє Чарівна Страва. А по-друге, я не впевнений, що ти вже готова до чаклування…

— Буцику, я готова, готова, — ти лише скажи, що треба робити!

Розділ четвертий,

де ми стаємо свідками жахливого шахрайства,

і на наших очах Сніжок перетворюється на Пухнастика

Нямлик із сумнівом подивився на дівчинку, а тоді рішуче стріпнув головою й прошепотів їй на вухо лише два слова. Напевно, вам дуже хочеться знати, що то були за слова.

Але ж ви самі розумієте, що якби ці чарівні слова знали всі, то нічого доброго з цього б не вийшло. Ось, наприклад, не хочеться людині йти в дитячий садочок. Вона швиденько шепоче заклинання і — раз! — зникає невідомо куди.

Або сидиш ти над тарілкою супу й виловлюєш звідти шматочки противнючої розвареної цибулі, а бабуся весь час заглядає на кухню й повторює:

— Май на увазі, поки не доїси суп, гуляти не підеш!

А ти — раз! — тихенько шепочеш чарівні слова і опиняєшся на пляжі десь у далекій Африці.

Олянка замружилась і уявила, що вони з Буциком стоять у передпокої сусідчиної квартири, а потім проказала ті слова, які почула від нямлика. Коли дівчинка розплющила очі, то зрозуміла, що чари подіяли.

Вона стояла біля великого люстра, що висіло у передпокої помешкання їхньої сусідки. Та що це? Коли Олянка туди зазирнула, то не побачила у гладенькій блискучій поверхні дзеркала ні себе, ні Буцика.

— Не бійся, про всяк випадок я зробив нас обох невидимими. А тепер треба подивитися, чим займається тьотя Галя. Бачиш, он із-під дверей її кімнати пробивається світло.

Олянка підкралася до дверей і почала тихенько тягнути їх на себе. Двері так голосно зарипіли, що дівчинка завмерла на місці, забувши, що вони з нямликом — невидимі.