Нямлик і Балакуча Квіточка

Але лялька приклала пальчика до губ і показала очима на Буцика. Маленький чоловічок поважно підійшов до золотого половника, плеснув у долоні й почав рости. Він став таким великим, що навіть торкнувся потилицею даху дерев’яного будиночка.

Ого! Тепер Буцик навіть вищий за мене, — захоплено промовила дівчинка.

А її друг тим часом обережно взяв половника за ручку і легко підніс його вгору

— Оголошую нямлика Буцика Лицарем Великої Ложки! — урочисто промовив сивобородий нямлик.

Буцик ґречно вклонився, опустився на одне коліно, і дядечко Юліан причепив на Буцикову курточку маленький значок із зображенням золотого половника.

«Уявляю, як Буцик вихвалятиметься своєю новою нагородою», — подумала дівчинка, зовсім забувши, що нямлик легко читає усі її думки.

Але Буцик лише крадькома підморгнув Олянці й промовив:

— Обіцяю берегти Велику Ложку від усіх на світі здорованів! Чарувати Великою Ложкою тільки на користь нямликів! І передати її рівно за рік, у цей же день, о цій же годині і на цьому ж місці наступному переможцеві!

Буцик змахнув половником — і сяйво, яке випромінювала чарівна Велика Ложка, стало ще яскравішим.

Перед очима дівчинки замиготіли райдужні кола, а потім усе зникло: і дерев’яний будиночок, і маленькі чоловічки, і навіть Буцик, якого щойно посвятили у Лицарі Великої Ложки.

Олянка сиділа за столом у їдальні — і перед нею стояла велика тарілка манної каші.

— Ну, що ж ти, Олянко! Хіба забула — ми сьогодні змагаємося, хто швидше з’їсть кашу, — сказала вихователька, підходячи до дівчинки. — Усі вже поїли, тільки ти залишилася…

— Як мені набридли оці Буцикові жарти! Він же добре знає, що я терпіти не можу манної каші! А ще друг називається… — прошепотіла дівчинка, але це почула тільки Намистинка, яка сиділа біля її тарілки на столі й терпляче чекала, коли господиня закінчить снідати.

ТОВАРИСТВО БЕЗПРИТУЛЬНИХ КОТІВ

Розділ перший,

у якому Олянка фотографує котячі збори,

а Буцик дізнається про те, що й коти можуть отримувати медалі

Що це за дивні звуки?» — подумала Олянка, прокидаючись від пронизливого вереску, що долинав знадвору.

Крізь шибку до кімнати просочувалося бліде місячне світло. Дівчинка підбігла до вікна і визирнула на вулицю. Те, що вона побачила, було таке дивне й кумедне, що вона голосно засміялася.

На дитячому майданчику, оточеному яскравими ліхтарями, просто під їхнім будинком зібралося кілька десятків котів. Вони сиділи скрізь — на лавочках і на гойдалці, на краю пісочниці й на гілках старої груші.

А посеред майданчика на каруселі примостився величезний рудий котяра з пухнастим хвостом.

Решта котів пильно дивилися на рудого, а він, підвівшись на задні лапи, почав щось швидко муркотіти.

Дівчинка придивилася і впізнала рудохвостого. Це був Пухнастих — кіт їхньої сусідки тьоті Галі, який несподівано зник іще місяць тому.

Олянка схопила фотоапарат, який їй подарували на день народження, і зробила кілька знімків.

А потім вихилилася з вікна і тихо покликала:

— Киць-киць!

Пухнастих наполохано озирнувся на дівчинку, прищулив вуха, а тоді щодуху чкурнув геть. Решта котів також кинулася врозтіч.

— Нічого не розумію, Пухнастик так любив зі мною гратися, а тепер злякався, наче я — баба Яга!

— Ти що, почала розмовляти сама з собою? — почувся тоненький голосок, і з маленького отвору в стіні, прикритого клаптиком шпалер, вистрибнув Буцик.

Нямлик, як завжди, був убраний у костюмчик із таким самим візерунком, як на шпалерах в Олянчиній кімнаті.

У бляклому ранковому світлі нямлика майже не було видно. Тому дівчинка обережно взяла маленького чоловічка на руки і посадила на підвіконня.

— Уявляєш, Буцику, щойно я бачила котячі збори. Тут, у нас під вікном, на дитячому майданчику. Правда-правда, коти так верещали, що я навіть прокинулася. А коли вони мене побачили, то втекли…

— Гм, — недовірливо мугикнув Буцик, — особисто я котів не люблю. Це страшні нахаби. Одного разу я прогулювався вночі по сусідній квартирі, і рудий мордатий котяра вхопив мене за камізельку й почав підкидати в повітря. Я ледве втік від нього крізь потайний хід. Але я ніколи не чув, щоб коти збиралися зграями та ще й проводили якісь котячі збори.

— А ось — поглянь, — Олянка простягнула Буцикові фотоапарат і показала на маленькому екранчику те, що сфотографувала кілька хвилин тому.

— Постривай, та це ж і є отой кіт, від якого я ледве врятувався, — промовив нямлик, придивляючись до Пухнастика. — Але, знаєш, тепер він сам вскочив у халепу, он у нього який переляканий вигляд.

— Мені теж здалося, що у всіх цих котів якісь неприємності. Пухнастик так несподівано зник… Усі ми думали, що його в тьоті Галі вкрали.

— Тю, та кому він потрібен? — здивувався Буцик.