Око ґолема

— Саме так. І ми, гадаю, повинні його випередити. Якщо ви знайдете посох і особисто повернете його панові Деверо, ваше становище значно зміцниться й панові Дювалю доведеться відступити. Я теж буду у виграші, бо прем’єр-міністр і далі фінансуватиме вистави моїх п’єс по всьому світу.. Що ви скажете про таку пропозицію?

Натаніелеві остаточно запаморочилось у голові.

— Е-е... цікавий план, сер.

— Гаразд, гаразд. От і домовились. Тільки діяти треба швидко!

Пан Мейкпіс подався вперед і ляснув Натаніеля по плечу.

Хлопчина розгублено моргнув. У своєму приятельському завзятті Мейкпіс вирішив, що згоди вже досягнуто. Так, пропозиція, звичайно, була спокуслива, але Натаніель вагався: чи немає тут пастки? Йому потрібен був час, щоб розібратися в ній. Проте часу саме й бракувало. Те, що драматург знав про його самодіяльність, захопило хлопця зненацька, й він почувався геть безпорадним. Урешті знехотя Натаніель вирішив так: якщо Мейкпіс знає про його поїздку до Белгема, ховатися з нею немає сенсу.

— Так, я вже провів деякі розслідування, — мовив він напружено, — і вважаю, що посох може перебувати в руках однієї дівчини, такої собі Кіті Джонс.

Чарівник схвально кивнув:

— Бачу, що я не помилився у своїй високій думці про вас, Мендрейку. Де ж ця дівчина може бути зараз?

— Я... я мало не заарештував її в будинку її батьків. Цього вечора, сер. Я... розминувся з нею на якихось кілька хвилин. Щоправда, я не думаю, що посох у неї був тоді з собою.

— Гм-м... — пан Мейкпіс почухав підборіддя. Він навіть не намагався розпитати в Натаніеля про подробиці. —Тепер вона, вочевидь, утекла. Розшукати її буде непросто... Хіба що ми виманимо її з укриття. Ви заарештували її батьків? Якщо поширити звістку про те, що їх допитують у в'язниці, то дівча, можливо, вилізе із схованки.

— Ні, сер. Я вже думав про це, але вони не були з нею дуже близькі. Навряд чи вона буде готова здатися владі заради них.

— Одначе це теж варіант. Щоправда, в мене є інший задум, Мендрейку. Один мій знайомий — неабиякий дбка щодо лондонського злочинного світу. Він знає стількох волоцюг, жебраків та злодюжок, що в жодному театрі не помістяться. Треба мені поговорити з ним: може, він зуміє вивести нас на цю Кіті Джонс. Якщо нам пощастить, ми вже завтра візьмемося до діла. А тим часом, хлопчику, раджу вам поїхати додому і як слід виспатись. І не забувайте: ставки — високі, а пан Дюваль — небезпечний суперник. Отож про нашу невеличку угоду—нікому ні слова!

37

Полудень. Тіні покоротшали до краю. Небо над головою — біло-блакитне, мов яєчна шкаралупа, з невеличкими симпатичними хмаринками. Сонечко любо гріє дахи в передмісті. Одне слово, найрадісніша година — час добрих справ і чесної праці. Ніби на підтвердження цього, кілька заклопотаних торговців прямують вуличками, котячи свої візки від будинку до будинку. Вони скидають капелюхи перед бабцями, гладять по голівках дітлахів, чемно всміхаються, пропонуючи свій крам. Крам і гроші переходять із рук до рук, і торговці рушають далі, висвистуючи побожні гімни.

Просто не віриться, що може статися щось лихе.

За всім цим видовищем спостерігає настовбурчена чорна тінь, що ховається в глибині розлогого бузинового куща, далі від дороги. Тінь являє собою жмуток розтріпаного чорного пір’я, з якого стирчать дзьоб і дві лапи. Ґава середнього розміру — птах із репутацією нечупари й вісника зла. Ґава не зводить налитих кров’ю очиць із вікон горішнього поверху великого, досить занедбаного будинку, що стоїть серед зарослого садка...

Отже, я знову нудився в засідці.

Коли тебе викликають, найголовніше — пам’ятати: все, що відбувається, власне кажучи, не твоя провина. Коли чарівник щось доручив тобі, ти виконуєш це якнайшвидше, інакше дістанеш свою частку Полум’я Знищення. Під страхом такої кари вмить забуваєш про будь-яку порядність. Це означає, що за п’ять тисяч років, які я провів на Землі, мене частенько — не з моєї волі — втягали в усілякі непевні справи[73]

. Ні, совісті у нас, звичайно, немає, та навіть ми — досвідчені джини — часом соромимось тих наказів, які нам віддають.

От і ця справа, хоч і дрібненька, була саме така.

Ґава понуро сиділа на гілці, відганяючи інших птахів простеньким Закляттям Смороду. Зараз мені не хотілось нічийого товариства.

Я сумно хитнув дзьобом. Натаніелю, Натаніелю! Що тут сказати? Хоч які між нами часом траплялися суперечки[74], я до останньої миті сподівався, що він усе ж таки виявиться хоч трохи не таким, як звичайні чарівники. Колись він виявляв неабияку кмітливість... і досить помітні ознаки сердечної доброти. Була надія, що він обере власну життєву дорогу, а не вирушить утоптаною стежкою «влада — багатство — слава», якою прямують усі його колеги.

Чи так він учинив? Аж ніяк!