Око ґолема

Останнім часом це становище навіть погіршало. Коли хазяїн викликав мене цього ранку, він був різкий аж до грубощів. Можливо, він досі не оговтався після загибелі свого начальника Теллоу. Хлопчисько був украй блідий і мовчазний: ані приятельської бесіди, ані змагання в дотепах. Гідної хвали за вчорашнє знищення бунтівного африта я так і не дочекався і, незважаючи на те, що прибрав по черзі кілька спокусливих жіночих подобизн, не помітив у нього ані найменшого прояву зацікавлення. Натомість одержав нове завдання — з тих, які відразу видаються огидними й сумнівними. Для Натаніеля це було дещо новеньке: до такого він опустився вперше, й це, мушу зізнатися, вельми здивувало мене.

Проте наказ є наказ. Отож через дві години я вже[75] сидів на варті в бузиновому кущі у Белгемі.

Однією з умов завдання було те, що я мушу діяти якнайтихіше. Тільки тому я й не вломився в будинок через дах. Я знав, що моя здобич удома, радше за все, нагорі. Отож я й чекав, утупивши свої очиці у вікна.

Цей будинок не міг належати чарівникові. Облуплена фарба, прогнилі віконні рами, бур’яни, що проросли крізь щілини викладеного плиткою ґанку. Досить великий, еге ж, але занедбаний і трохи сумний. У високій, по коліно, траві лежали навіть кілька дитячих іграшок.

Просидівши нерухомо з годину, ґава засовалася. Хазяїн, звичайно, наказував, щоб усе було зроблено тихо, та водночас і швидко. Треба негайно припинити байдикувати. Але все-таки я волів дочекатись, поки будинок спорожніє і моя жертва опиниться на самоті.

Ніби у відповідь на цю думку, двері зненацька відчинились— і звідти з’явилася пишнотіла, сувора жінка з полотняною господарською торбиною. Жінка пропливла піді мною й вирушила кудись далеко. Я вирішив не ховатися: для неї я був звичайнісіньким птахом. Довкола будинку не було жодного магічного захисту — ознаки того, що хтось із його мешканців здатен бачити далі першого рівня. Іншими словами, це завдання навряд чи було гідне моїх видатних талантів. Брудна й непевна справа від початку до кінця!

В одному з вікон щось ворухнулося. Кощава рука відсунула вбік запорошену фіранку, відімкнула защіпку й підняла раму. То був сигнал для мене. Ґава пурхнула й полетіла через садок, мов чорні підштанки, підхоплені вітром. Вона замислено сіла на підвіконня і, ступаючи кігтистими лапами, пройшла вздовж брудних фіранок, шукаючи щілинки. Знайшовши нарешті щілинку, ґава просунула туди голову і озирнулась.

Основне призначення кімнати було очевидним: біля дальньої стіни стояло ліжко. Судячи із зібганої ковдри, з цього ліжка щойно встали. Однак тепер його було захаращено безліччю маленьких дерев’яних лоточків, кожен з яких поділявся на кілька скриньок. В окремих скриньках лежали самоцвіти — агати, топази, опали, гранати, нефрит, бурштин, — усі огранені, поліровані й підібрані за розміром. В інших були тоненькі металеві смужки, шматочки різьбленої кістки чи трикутні клаптики кольорової матерії. Вздовж однієї стіни стояв простий робочий стіл, теж заставлений лоточками, стоячками з тонкими інструментами й горщиками із смердючим клеєм. В одному кутку лежав акуратний стос книжок у новеньких, ще не оздоблених різнобарвних шкіряних палітурках. Палітурки було покреслено олівцем — назначено місця майбутніх візерунків, а в центрі стола, в промінні світла двох ламп, була ще одна книжка, оздоблена наполовину. На передній палітурці товстого тому, оправленого бурою крокодиловою шкірою, блищала зірка, викладена дрібненькими червоними гранатами. Ґава на підвіконні побачила, як останній камінець змастили краплинкою клею і пінцетом прилаштували його на місце.

За столом, занурившись у роботу й не помічаючи мене, сидів той самий юнак, якого я мав знайти. На ньому був досить-таки зношений халат і вицвіла блакитна піжама. На ногах, підібганих під стільцем, — теплі смугасті шкарпетки. Довге чорне волосся — аж до плечей — за своєю засмальцьованістю перевершувало навіть славнозвісні Натаніелеві патли. В кімнаті смерділо шкірою, клеєм і парубчаковим потом.

Що ж, зволікати нема чого. Тепер або ніколи, й таке інше. Вперед!

Ґава зітхнула, вхопила дзьобом фіранку й швидким порухом голови розірвала її.

Переступивши підвіконня, я пурхнув на стос книжок саме тоді, коли хлопець підняв голову.

Враження він справляв не дуже гарне: лице аж обвисло складками, а очі були геть натомлені. Побачивши ґаву, він розгублено пригладив волосся. Його обличчям майнув переляк, що тут-таки змінився байдужою покорою долі. Він поклав пінцет на стіл.

— Що ти за демон? — спитав він.

Ґаву це трохи приголомшило:

— Ти що, носиш лінзи?

Хлопець понуро стенув плечима:

— Моя бабуся завжди казала, що демони з’являються в подобі ґав. До того ж звичайний птах не дертиме фіранку, щоб пробратися до кімнати.

Останнє зауваження було цілком справедливим.

— Якщо хочеш знати, — мовив я, — я стародавній і могутній джин. Я розмовляв із Соломоном і Птолемеєм, разом з царями минулого воював проти Морських Людей. Зараз я прибрав подобу ґави... Та досить уже про мене, — я заговорив більш по-діловому. — Це ти — простолюдин Якуб Гірнек?

Хлопець кивнув.