Око ґолема

— Гаразд. Тоді готуйся...

— Я знаю, хто прислав тебе.

— Знаєш? Звідки?

— Я давно підозрював, що швидко це станеться.

Ґава здивовано моргнула:

— Отуди!.. Я й сам дізнався це тільки вранці.

— Що ж, це логічно. Він вирішив довершити свою справу.

Хлопець засунув руки в кишені халата й скрушно зітхнув. Я трохи розгубився:

— Він? Яку справу? Годі вже хлипати, мов дівчисько! Поясни все до ладу!

— Яку справу? Звичайно, вбити мене, — відповів Гірнек. — Як я розумію, ти більш тямущий демон, ніж отой, попередній. Хоч зовні, правду кажучи, той був страшніший. Ти якийсь кволий і настовбурчений. І маленький...

— Зачекай-но! — ґава протерла очі згином крила. — Тут якась помилка! Мій хазяїн до вчорашнього дня й не чув про тебе. Він сам це мені сказав...

Тут уже розгубився хлопець:

— Як це Теллоу міг таке сказати? Він що, збожеволів?

— Теллоу?! — ґаві з подиву аж очі стали рогом. — Стривай! До чого тут Теллоу?

— Це ж він нацькував на мене оту зелену мавпу. То я й подумав...

Я підняв крило:

— Почнімо спочатку. Мене послали сюди, щоб розшукати Якуба Гірнека. Якуб Гірнек — це ти. Так? Гаразд. Поки що все чудово. Отож я нічого не знаю про жодну зелену мавпу... і, до речі, мушу сказати тобі, що зовнішній вигляд — це ще не все. Можливо, зараз я не дуже показний із себе, та насправді — страшніший, ніж тобі здаюся.

Хлопець сумно кивнув:

—Так я й думав.

— Отож-бо, парубче! Я лютіший за всяку мавпу, яку тобі випадало бачити,—будь певен. Стривай, до чого це я? Забув... Ось що: про мавпу я нічого не знаю, й викликав мене не Теллоу. Це будь-що було б неможливо.

— Чому?

— Бо вчора ввечері його проковтнула афритка. Однак це не стосується нашої справи...

Проте з точки зору хлопця це, здається, було надзвичайно важливо. Тільки-но він почув цю новину, як просто-таки засяяв: очі вирячились, вуста поволі розтягнись у щирій усмішці. Його тіло, яке щойно висіло на стільці, мов мішок з цементом, зненацька випросталось і ожило. Пальці вчепилися в край стола так міцно, що аж хруснули суглоби.

— Він помер?! Та певен?

— Бачив на власні очі. Щоправда, я був тоді пернатим змієм...

— Як це сталося?! — хлопця все це неабияк зацікавило.

— Щось він там наплутав у заклятті. Чи то слова прочитав не так, як слід, старий дурень, чи щось іще...

Гірнек усміхнувся ще ширше:

— Він його з книжки читав?

— Еге ж, із книжки. Звідки ще беруть закляття?.. Може, краще повернімося до того, з чого ми почали? Я не можу сидіти тут із тобою цілий день...

— Гаразд. Усе одно дякую тобі за цю новину!

Хлопець щосили намагався опанувати себе, проте це йому не вдавалося: він усміхався, мов дурник, і хихотів. Правду кажучи, мене це добряче спантеличило.

— Послухай-но! Я з тобою серйозно розмовляю! Стережися, бо... Хай йому дідько!

Ґава погрозливо ступила вперед — і зав’язла ногою в горщику з клеєм. Я ледве обтрусив його й заходився сердито чистити кігті об краєчок дерев’яного лотка.

— Послухай! — гаркнув я, дряпнувши лапою. — Я прийшов сюди не для того, щоб убити тебе, як ти гадаєш. Я мушу забрати тебе з собою. І раджу тобі не пручатися.

Це трохи привело його до тями.

— Забрати мене з собою? Куди?

— Там побачиш. Одягайся! Я зачекаю.

— Ні. Ні, я не можу!

Хлопець несподівано схвилювався і заходився шалено терти обличчя й чесати руки. Я спробував його заспокоїти:

— Я не чинитиму тобі зла.

— Але ж я ніколи не виходжу з дому. Ніколи!

— У тебе немає вибору, синку. Може, надягнеш пристойніші штани? Ця піжама висить на тобі лантухом, а я літаю швидко.

— Будь ласка! —

взявся благати він. — Я ніколи не виходжу з дому, розумієш? Майже три роки! Поглянь на мене! Поглянь! Бачиш?

Я здивовано позирнув на нього:

— Ну то й що? Так, тебе трохи рознесло. Будь певен: серед тих, хто ходить вулицями, трапляються ще гірші типи. Ти легко з цим упораєшся, якщо займатимешся спортом замість того, щоб отак сидіти крячкою. Ховатись у власній спальні й розцяцьковувати магічні книги — хіба це життя для хлопця твоїх літ? Ще й зір собі згубиш!

— Та ні! Моя шкіра! Мої руки! Поглянь на них! Я страшний!

Тепер він просто-таки репетував, тицяючи свої руки мені під ніс і відгортаючи з лиця волосся.

— Пробач, щось я не...

— Я про колір шкіри! Поглянь на руки, на обличчя! Я увесь такий!

Тепер, коли він сказав про це, я справді помітив, що його обличчя й долоні покреслені чорно-сірими смугами.

— От що! — сказав я. — Ну, й що тут такого? Я думав, ти зробив це навмисне.

У відповідь Гірнек по-дурному схлипнув. Хлопець надто засидівся на самоті. Я не дав йому часу заговорити.