Око ґолема

— Ті відомості, які ми мали — й повністю надали їх панові Пенніфізеру, — ані словом не згадують про будь-якого сторожа, — спокійно провадив пан Гопкінс. — Про Чумне Закляття — так, але не більше. Якби ми це знали, то нізащо не зважилися б на такий план.

Кіті мовчки дивилась у склянку з коктейлем: говорити їй не хотілося. Зненацька вона відчула себе цілковито хворою.

Пан Гопкінс позирнув на неї:

— А всі інші?.. — він ще раз помовчав. — Ви — єдина, хто...

— А я думала, — гірко відповіла Кіті, — що ваші хитромудрі джерела новин уже повідомили вас про все, — вона зітхнула. — Нік теж уцілів.

— Та невже? Справді? Гаразд, гаразд... Де ж він?

— І гадки не маю. Мені до цього байдуже. Він утік, поки всі інші билися.

— Так, так. Зрозуміло...

Пан Гопкінс знову заходився крутити в пальцях ложечку. Кіті втупилася в землю. Тепер вона розуміла, що не знає, про що його просити. Він так само розгублений, як і вона. Погана річ: тепер, здається, вона справді залишилася сама.

— Зараз це, звичайно, не має значення, — заговорив нарешті пан Гопкінс, і щось у його тоні змусило Кіті пильно поглянути на нього. — Враховуючи природу трагедії, яка відбулася, все це тепер не має значення, але все ж таки... За всієї цієї небезпеки, якої ви так несподівано зазнали, й за всього лиха від утрати стількох чудових товаришів — чи вдалося вам винести з могили щось цінне?

Усі ці численні виверти вплинули на Кіті зовсім не так, як сподівався обережний пан Гопкінс. Очі дівчини вирячилися з подиву, брови поволі насупилися.

— Ваша правда, — сухо відповіла вона. — Це не має значення.

Упоравшись за два ковтки з булочкою, вона відсьорбнула коктейлю.

Пан Гопкінс тим часом далі вимішував свою каву:

— То ви так нічого й не взяли? Вам не пощастило...

Він не закінчив.

Сідаючи за столик. Кіті міркувала, чи варто розповідати бібліотекареві про посох. Зрештою, їй цей посох нічим не допоможе, а добродійник, якому він потрібен для колекції, може дати за нього кругленьку суму—цих грошей вистачить на сякий-такий прожиток. Кіті вважала, що за таких обставин пан Гопкінс навряд чи заговорить про це сам і, звичайно ж, навряд чи отак відверто питатиме про здобич. Вона пригадала Єнн, яка шкодувала за покинутою торбиною зі скарбами в темному нефі, коли смерть наступала їй на п’яти, іуби в Кіті стяглися вузенькою ниточкою.

— Ми забрали з могили все, — відповіла вона. —Але винести надвір нам не вдалося нічого. Можливо, Нік щось і виніс — я не

знаю.

Бліді очі пана Гопкінса уважно вивчали її:

— А ви самі... не взяли нічого?

— Я загубила свою торбину.

— Умгу. Зрозуміло.

— У мене там серед інших речей був плащ. Ви вже попросіть вибачення у свого добродійника. То був один зі скарбів, які він хотів одержати?

Бібліотекар ухильно махнув рукою:

— Не пам'ятаю. А що сталося з Ґледстоновим посохом — ви, як я розумію, не знаєте? Мені здається, що посох йому справді був потрібен.

— Посох ніби залишився в могилі.

— Можливо... Тільки я не чув, щоб його

виявили в абатстві. І поміж речами, з якими кістяк гасав Лондоном, його теж не було.

— Тоді його, напевно, взяв Нік... Не знаю. Яка різниця? Він не дуже цінний — ви самі про це казали.

Кіті говорила байдуже, та водночас не зводила очей з обличчя бібліотекаря. Він хитнув головою:

— Ні, не дуже. Мій добродійник буде трохи засмучений, та й годі. Він справді мріяв одержати його і ладен був добре заплатити за це.

— Ми всі засмучені, — відказала Кіті. — А багато хто ще й мертвий. Гадаю, він це переживе.

— Так...

Пан Гопкінс затарабанив пальцями по столу, немовби замислившись.

— Ну, — нарешті весело промовив він, — а ви, Кіті? Що ви тепер робитимете? Де житимете?

— Не знаю. Щось придумаю.

— Вам потрібна допомога? Прихисток?

— Ні, дякую. Краще нам триматись осторонь. Чарівники вже розшукали мою родину. Я не хочу піддавати небезпеці ні вас, ні вашого добродійника.

До того ж Кіті взагалі не хотілося більше водитися з паном Гопкінсом. Його явна байдужість до загибелі її товаришів насторожила дівчину, й тепер їй кортіло опинитись якнайдалі від нього.

— Насправді, — вона відсунула стілець, — мені краще піти просто зараз.

— Ваша обачність робить вам честь. Природно, що я бажаю вам щастя. Одначе перш, ніж ви підете... — пан Гопкінс почухав ніс, ніби не знаючи, як висловити таку складну думку. — Гадаю, вам варто почути те, що я дізнався з одного свого джерела. Це безпосередньо стосується вас.

Кіті, що вже зібралася йти, зупинилась:

— Мене?

— Боюся, що так. Я почув про це десь із годину тому. Це великий секрет — про нього навіть в уряді мало хто знає. Один з чарівників, що переслідують вас—на ім’я Джон Мендрейк, — вивчив ваше минуле. Він дізнався, що кілька років тому таку собі Кетлін Джонс викликали до суду у справі про напад.

— Ну то й що? — Кіті зберігала байдуже обличчя, та серце в неї шалено тьохнуло. — Це ж було так давно...

— Так, справді. Переглядаючи матеріали справи, він виявив, що ви скоїли безпричинний напад на одного зі старших чарівників, за що були засуджені до штрафу. Він розглядає це як одну з перших атак Спротиву.