Око ґолема

— Що за дурниці! — спалахнула гнівом Кіті. —То був чистісінький випадок! Ми й гадки не мали...

— Ба більше, — провадив пан Гопкінс, — йому відомо, що цей напад ви скоїли не самі.

Кіті завмерла:

— Що?! Невже він думає...

— Пан Мендрейк вважає — чи справедливо, чи несправедливо, великого значення не має, — що ваш приятель... як його звуть, до речі? Якуб...

— Гірнек. Якуб Гірнек.

— Отож. Він вважає, що молодий Гірнек теж пов'язаний із Спротивом.

— Це нісенітниця!..

— Цього ранку він вирядив свого демона, щоб той доправив вашого приятеля на допит... Лишенько, я й не думав, що це вас так засмутить!

Кіті знадобилося кілька секунд на те, щоб опанувати себе. Коли нарешті вона заговорила, голос її зривався:

— Я не бачилася з Якубом уже кілька років! Він нічого не знає...

— Пан Мендрейк неодмінно з’ясує це. Рано чи пізно.

Кіті йшла обертом голова. Вона спробувала зосередитись:

— Куди його забрали? До... до Тауера?

— Сподіваюсь, моя люба, ви не збираєтесь застосувати нічого нерозважливого, — пробурмотів пан Гопкінс. — Пана Мендрейка вважають за одного з наймогутніших молодих чарівників. Талановитий юнак, один з улюбленців самого прем’єр-міністра. Було б необачно...

Кіті ледве стримувалась, щоб не зарепетувати на весь голос. Поки вони тут сидять, Якуба, можливо, піддають тортурам: демони, ще гірші за отой кістяк, зусібіч тягнуть до нього свої пазурі... А він ні в чому не винен—він узагалі не має до неї стосунку! Яка ж вона була дурепа! Через її необачність потрапила в халепу людина, за яку вона раніше віддала б життя.

— Я на вашому місці забув би про молодого Гірнека, — вів далі пан Гопкінс. — Ви нічого не зможете вдіяти.

— Будь ласка! — благала Кіті. — Скажіть мені: він у лондонському Тауері?

— Правду кажучи, ні. За звичайних обставин його відправили б туди. Але мені здається, що Мендрейк хоче потихеньку зробити щось своє, обійти суперників в уряді... Він таємно викрав вашого приятеля й доправив його в безпечне місце. Навряд чи те місце суворо охороняють. Але там демони...

— Я зустрічалася з Мендрейком! — люто обірвала його Кіті. Вона подалася вперед, штовхнувши склянку з коктейлем: склянка нахилилась, і напій виплеснувся на скатертину. — Зустрічалася з ним, подолала його й пішла собі. Якщо цей хлопчисько завдасть шкоди Якубові... якщо він завдасть йому хоч найменшої шкоди, то повірте мені, пане Гопкінсе: я вб’ю його власними руками! І його, й будь-якого демона, що стоятиме на моїй дорозі!

Пан Гопкінс підняв зі стола руки і знов опустив їх. Цей порух міг означати що завгодно.

— Ще одне... — запитала Кіті. — Ви знаєте, де це «безпечне місце»?

Блідо-сірі очі пильно поглянули на неї, потім моргнули.

— Так, — спокійно відповів бібліотекар. — Я знаю адресу. І можу її вам дати.

39

Кіті ніколи не бувала в таємній коморі пана Пенніфізера, проте знала, як працюють її двері. Вона наступила на металевий важіль, захований на підлозі серед сміття, й водночас натиснула на цеглини над дровітнею. Цеглини повільно й важко відсунулися назад. У стіні з’явилася щілина, звідки повіяло запахом хімікалій.

Протиснувшись у щілину, Кіті зачинила за собою двері.

Довкола була пітьма. Дівчина заціпеніла. Потім підняла руки й заходилась нерішуче нишпорити з обох боків, шукаючи вимикач. Спочатку — на свій превеликий страх — вона намацала щось холодне й волохате. Вона відсахнулась, але тут-таки вхопилася другою рукою за довгий шнурок.

Кіті смикнула шнурок: під стелею щось клацнуло, загуло, й спалахнуло м’яке жовтаве світло.

Дівчина з полегшенням виявила, що волохата річ — це просто каптур старої куртки, яка висить на гачку. На сусідньому гачку хилитались три торбини на довгих ременях. Кіті вибрала найбільшу, перекинула собі через плече і оглянула кімнату.

То була маленька комірчина, де по стінах — від підлоги до стелі — тяглися дерев’яні полиці. То було все, що залишилось від колекції пана Пенніфізера: магічні артефакти, що їх Кіті з товаришами понатягала за всі ці роки. Багато речей звідти вже забрали для нападу на абатство, проте дещо все-таки зосталося. Акуратні ряди вибухових куль і склянок з мулерами, зо дві кулі з елементалями, Пекельні Жезли, срібні зірочки для кидання та інша простенька зброя. Все це яскраво блищало, здається, пан Пенніфізер частенько чистив це знаряддя. Кіті уявила, як він на самоті заходив сюди й пишався своїм багатством. Ця думка чомусь збентежила її. Дівчина взялася до роботи — почала наповнювати торбину, силкуючись напхати туди якомога більше.

Далі вона підійшла до підставки з ножами, кинджалами та іншою холодною зброєю. Деякі з цих ножів, можливо, мали магічну силу; решта були просто добре нагострені. Кіті вибрала два кинджали: один — срібний — заховала до особливих піхов, припасованих до ноги, а другий застромила за пояс. Коли вона випросталась, кинджалів стало зовсім не видно під курткою.

Наступну полицю було зайнято запорошеними пляшками різного розміру, здебільшого наповненими безбарвною прозорою рідиною. їх викрали з чарівницьких будинків, однак їхнє призначення досі залишалося незрозумілим. Кіті мимохідь позирнула на них і вирушила далі.