Острів злочинців

– Мене звуть Кароль, Кароль В., – відрекомендував­ся Залічці чорнявий, гучно цілуючи її руку, вимазану зем­лею. – Я вже розмовляв з магістром Заборовською, зу­стрів її у місті, і вона дозволила мені оселитися в вашому таборі над річкою. О, в мене є складаний наметець, – по­спішив він додати. – Я приїхав сюди відпочивати, ловити рибу. Пані магістр обіцяла, що дозволить мені обідати у вас в таборі, і тому я так хотів би жити у вас.

Залічка обдивилася вишукане вбрання пана Кароля й, напевне, дійшла висновку, що пан Кароль не тільки еле­гантний, але й дуже пристойний, бо приязно всміхнулась.

– А, знаю, – нараз вигукнула вона, – ви, мабуть, той детектив, що мав до нас приїхати.

– Детектив? – здивувався пан Кароль. Залічка затулила рота долонею.

– Дуже перепрошую, це якось вихопилося в мене, – засоромлено пояснила вона. – Я забула, що про це не можна нікому казати. Але ж ви, – звернулася вона до ме­не, – вмієте берегти таємницю, правда?

– Звичайно, прошу пані, – відказав я. Пан Король люб'язно вклонився.

– На мене пані теж може покластися, – поважно ска­зав він.

Залічка знову всміхнулась. Але тепер уже лукаво.

– О, ви звичайно нікому не скажете, бо ви ж той де­тектив. Я одразу це збагнула. Знаю, що ви заперечува­тимете, але мене не обдурите. Ну гаразд, не говоритиме­мо більше про це. Прошу відвезти речі до нашого табору над річкою. Там, правда, дуже тісно, але ваш малий наметець якось стане між нашими великими наме­тами.

– Щиро вам вдяч­ний. – І пан Кароль знову схилився над брудною ру­кою Залічки.

Зненацька наче з-під землі з'явилися хлопці з за­гону лучників. Крім свого лука, Вільгельм Телль ніс під пахвою якусь річ, загор­нену в газету.

– Це вам, – сказав він Залічці, віддаючи пакунок.

Зацікавлена дівчина роз­горнула газету, і ми поба­чили білий людський череп.

– Боже милостивий, – зойкнув пан Кароль.

На Залічку череп не справив ніякісінького враження, їй-бо часто доводилося тримати в руках кістки.

– Де ви знайшли його, хлопці? – спитала вона.

– У лісі. В колишніх окопах, – пояснив Вільгельм Телль. – Ви казали нам, що вивчаєте людські черепи, тож ми й принесли. Може, він знадобиться вам.

Залічка знизала плечима.

– Бачу, що мені треба було б вам трохи розповісти про антропологію. Нас цікавлять тільки черепи, викопані з давніх могил, а не будь-які, знайдені в лісі. Для нас важ­ливо, до якого часу належить череп, з якої він місцевості й таке інше. Коли-небудь я вам розповім про це до­кладно.

– У нас є череп забитої людини, – втрутивсь я в роз­мову, – і є детектив. То, мабуть, одразу розпочнеться слід­ство.

– Це ви кажете мені? – буркнув пан Кароль.

– Вам.

– То я відповім: по-перше, я не детектив, а по-друге, звідки ви знаєте, що це череп забитої людини?

– Прошу подивитись, на ньому добре видно. Цей чо­ловік дістав такого міцного удару по голові, що череп про­ломився.

Всі оглянули череп і погодилися зі мною.

– Ну то що ж, – знову буркнув пан Кароль. – Череп знайдено в колишніх окопах. Мабуть, це якийсь убитий солдат.

– Авжеж, авжеж, у колишньому окопі лежав і кістяк, і цей череп, – засвідчили хлопчаки.

Пан Опалко взяв із Заліччиних рук череп, загор­нув його в газету, сунув під пахву й мовчки подався до табору антропологів.

– Пан Опалко напевне хоче відтворити обличчя небіж­чика, – пояснила Залічка хлопцям. – Досі ми не викопали жодного черепа, тож панові Опалку трохи нудно. Тепер він займеться вашою знахідкою.

Вільгельм Телль моргнув мені, і я зрозумів, що він хоче зі мною поговорити наодинці. Я пішов з пагорбка, а хлопці подалися за мною.

– Ми шукали табір браконьєрів, – розповів мені Віль­гельм Телль. – Можна сказати, що ми прочесали ліс од краю до краю. Табору браконьєрів не знайшли, але це не значить, що його там немає. Ліс перетято двома рядами окопів і бункерів ще з часів війни. Людський кістяк лежав у бункері, люди сюди не заходять, інакше вони напевне закопали б ті кістки в землю. Хто знає, може, в якомусь бункері й ховаються браконьєри.

Я на мить спинився.

– Маєте слушність, хлопці. Ви на правильній стежці. Тож не кинете шукати?

– О, ні! – вигукнув Соколине Око. Нараз він став на коліна й узявся все довкола обнюхувати своїм довгим носом. Це мало, напевне, означати, що він – мисливський пес, який натрапив на звіриний слід.

Я спитав у хлопців, де в лісі ті бункери і як туди діс­татися. Вони детально описали мені дорогу й сказали, що біля того бункера, де знайдено череп, вони поставили знак – хрест із двох гілок.

Тепер хлопці звернули увагу на розкопки. Робітники знайшли в землі щось схоже на прямокутник, викладений з великого плаского каміння.

– Це старий колодязь, – вирішила Залічка.

– Який же це колодязь, коли в ньому он людські кістки! – закричав робітник, виймаючи з землі держаком лопати людську гомілкову кістку.

– Може, це скринькова могила? – замислилася За­лічка. – В період поморської культури небіжчиків ховали у викладених із кам'яних брил могилах, схожих на великі скрині. Тільки тоді панував звичай спалювати людські останки, а попіл зсипати в урни…