Острів злочинців

– На вашому місці, – почав я знову, – я б прийняв допомогу навіть від найзапеклішого ворога. А я ж вам ні­який не ворог. Я ні вас, ні про вас нічого не знаю.

Вона не озивалася.

– Ну, ходімо, – запропонував я. Дівчина вагалась.

– Як ви уявляєте собі нашу подорож? Я зовсім не мо­жу йти, а ви, здається, не такий дужий, щоб могли взяти мене на плечі.

– Гм, – ображено буркнув я, бо слова її звучали глуз­ливо. Завжди мене дошкуляло те, що я не відзначаюся фізичною силою. Та що там багато говорити: слабак, та й годі.

– Прошу пані, я й не збираюся нести вас через увесь ліс, бо для цього годилося б бути силачем.

– Ну, я вже й не така важка.

– Мені здається, що я міг. би вас трохи понести на спи­ні. Звісно, зупиняючись. Ви знаєте цей ліс, то скажете, де тут найближча дорога чи просіка. Я донесу вас туди й зали­шу, а сам побіжу по свою машину і приїду по вас. Згода?

– Добре, – сказала вона, обережно зводячись на ноги.

РОЗДІЛ

ДЕВ'ЯТИЙ

Нічна подорож з покаліченою дівчиною. – У старій шо­пі. – Кого боїться дівчина? – Мене одурено. – Кого пі­дозрівати? – Де шукати чорний лімузин? – Підслухана розмова. – План місцевості із схованими скарбами.

– Ку­ди перенесено коштовні колекції? – Записка від Ганки.

Далеко ми не зайшли. Дівчина була важча, ніж я думав, а може, це я виявився слабкішим. Задиханий, втомлений, я час від часу мусив перепочивати, а до дороги, якою міг проїхати «сам», було далеченько. Темрява ще більше утруд­нювала дорогу, я раз у раз чіплявся за кущі, спотикався об коріння дерев, що стирчало в землі. Невдовзі пішов дощ і стало ще темніше.

Врешті дівчина вирішила, що варто змінити план.

– Тут поблизу, – згадала вона, – є стара, напівзруй­нована шопа. В ній лісник складає сіно з лісових галявин, а взимку годує ним звірину. Там можна сховатися від дощу.

Шопу ми знайшли одразу. В ній був якийсь старий мот­лох, поламаний віз, ящики, що в них кладуть звірям сіно, коли лютує зима. Стояла тут і драбина, якою можна було дістатися на горище.

– Тут темно, як у могилі, – мовила дівчина, – та при­наймні тепло й сухо.

Незважаючи на біль у нозі, вона вилізла на горище, я подався за нею.

– Дайте мені, будь ласка, ваш плащ, – командувала вона, – я скину з себе мокру одежу. За ніч висохне, а я у вашому плащі закопаюся в сіно і, мабуть, не замерзну до ранку.

– Нема чого сидіти тут цілу ніч, – відказав я. – До шопи напевне веде дорога, тож я зможу доїхати сюди ма­шиною.

– Ой ні, – писнула дівчина з кутка, де перевдягалась. – Я не залишуся тут сама.

– Чому?

– А так, боюся.

– Вовків немає в цьому лісі. Зрештою, ви можете витягти драбину нагору, і ніхто вас не дістане.

– Не лишуся тут сама, – затялася дівчина.

– А мене ви не боїтеся? – здивувався я. – Ви ж ви­гнали мене з свого двору, стежили за мною, а це ж, либонь, означає, що ви маєте мене за когось дуже непевного. Чи ви змінили свою думку?

– Може, ви й непевна людина, але не страшна. Навпа­ки: ви зовсім не страшний.

– Дуже приємно. – І я вклонився дівчині, хоч вона цього не могла побачити в темряві. – А чи можете ви мені сказати, кого й чого ви боїтеся настільки, що не хочете ли­шитися тут на годину?

Дівчина відповіла мені не відразу. Вона вбралась і тіль­ки тоді сіла біля мене.

– Брр, який холодний ваш плащ, – сказала вона, здри­гаючись від холоду.

– Може, позичити вам іще піджак? – запропонував я.

– Будь ласка, – згодилася вона. Я зняв піджак і подав його дівчині.

– А тепер, – вирішила вона, – зійдіть униз і розди­віться, чи не загрожує нам якась небезпека.

– Ви й справді дуже боязкі, – пробурмотів я. Однак зліз додолу і навіть двічі обійшов стару шопу.

Коли я повернувся, драбини не було, а дівчина на горищі присвічувала собі сірниками, якими розжилася в кишені мого піджака.

– Алло, прошу пані! Що ви робите? – почав я гука­ти. – Чи ви хочете спалити цю халупу? І навіщо витягли нагору драбину? Може, змінили свою думку про мене? І я знову непевний?

– Зачекайте хвилинку, – крикнула згори дівчина. – Зараз подам драбину. Я саме дивлюся ваші документи, які знайшла в піджаку. Ви ж напевне перешкодили б мені, от я й витягла драбину.

Ще якийсь час на горищі блимали запалені сірники.

– Прошу пані, – крикнув я. – Хіба ви так погано вихо­вані, що читаєте всі мої папери? Хіба не досить тільки по­свідчення особи?

– Досить, – вигукнула вона й за мить спустила дра­бину.

Розгніваний, я мовчки виліз на горище – її вчинок мене образив. Адже якби вона спитала, хто я такий, я б, звичай­но, відповів, і їй не треба було б вдаватися до хитрощів.

Я забрав у дівчини піджак і зарився в сіно. Дощ тара­банив по стрісі старої шопи. Дівчина знову витягла нагору драбину, але спати не лягала.

– Ви гніваєтесь на мене, правда? – спитала вона.