Острів злочинців

Робітники почали обережно відгортати землю з кам'я­ного прямокутника і знайшли кістки таза, хребта, а далі й череп. Невеличкими лопатками вони нарешті відкопали цілий кістяк, який лежав у цьому прямокутнику не в зви­чайній позі, а скарлючений, дивно вигнутий, наче людину ввіпхнули сюди силою.

Розкопували довго, аж до полудня. Пан Кароль уже встиг улаштуватися в таборі антропологів – між велики­ми наметами експедиції він втиснув свій червоний наме-тець на дві особи. В цьому ми переконалися, коли Залічка оголосила кінець робочого дня й разом із своїми помічни­ками пішла до табору обідати. Я теж узявся варити обід і тільки о четвертій годині дня вирушив у ліс подивитися на бункери, що їх знайшли гарцери.

«Так, я тепер на правильній путі, – міркував я, йду­чи узліссям понад річкою, бо саме так радили мені йти лучники. – Коли в лісі є давні бункери, то браконьєрам найпростіше, мабуть, влаштувати собі притулок у якомусь із них. Бункери будували на кількох, ба навіть на кілька­надцятеро солдатів, тож вони, напевне, просторі, можна там намостити ліжка і жити аж до зими. Браконьєри, ли­бонь, старанно замаскували вхід до бункера, та й сам бун­кер за такий довгий час уже обріс кущами, отже знайти його буде не легко…»

Раптом я аж спинився від несподіваної думки:

«Якщо ці бункери збудовано ще в 1939 році, то хтозна, може, в якомусь дідич Дунін і лісничий Габрищак сховали ті коштовні скарби».

Стежка привела мене до невеличкої садиби. У цьому місці ліс підходив майже до берега річки, садиба займала шматок землі між водою й лісом. Високий паркан обгоро­джував подвір'я з дерев'яним будиночком і повіткою. На березі паслася корова, під плотом валялися старі річкові бакени, на стіні будинку висів рятувальний круг. «Тут живе той чоловік, що засвічує вогні на річкових баке­нах, подумав я. – Той чоловік, що так розгнівався, коли почув з Острова злочинців вигук: «Ба-ра-баш!»

Подумавши, що мені корисно з ним познайомитись, я штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. Мене привітав го­лосний гавкіт псів, замкнених у повітці. На цей гавкіт од­разу вийшла з хати й стала на дверях дівчина – та, що навідалась до мене на Острові злочинців і звеліла негайно забиратися геть.

– Добридень, пані, – привітав я дівчину. Вона зміряла мене лихим поглядом.

– Чого вам треба? Чого тут вештаєтесь? – гнівно спи­тала вона. – Ідіть звідси, бо я спущу з ланцюга псів…

– О боже, – зітхнув я. – Ви не встигли ще довіда­тись, чого я сюди прийшов, а вже лякаєте мене псами. Я побачив корову, що пасеться на березі, та й зайшов спи­тати, чи не продасте мені трохи молока.

– Нічого ви не купите. Йдіть звідси.

– Гаразд, піду. Коли б знаття, що тут живете ви, я ніколи в світі не зважився б зайти сюди.

По цих словах я крутнувся й пішов собі, грюкнувши хвірткою.

«Чом вона так ненавидить мене?» – міркував я, йдучи лісом.

Ця зустріч, хоч і неприємна, все-таки була мені на ко­ристь. Я побачив, де живе дівчина, узнав, що є певний зв'язок між нею і тим чоловіком, який світив вогники на річкових бакенах.

«Може, це його дочка? – гадав я. – Може, вона підоз­рює, що то я лякаю її батька отим «Ба-ра-баш!» і через те гнівається на мене?»

Я перетнув піщану дорогу, якою колись їхав «самом», й опинився в невідомій мені частині лісу. Тут росли висо­ченні старі сосни, за ними розрісся смерековий гайок, пе­ретятий глибоким протитанковим ровом. З нього, певне, колись й починалася система укріплень. Рів був глибокий, із стрімкими краями, а що місцевість тут досить низька, то в нього набігло повно води, чорної й смердючої від гнилого листя. Рів тягнувся далеченько, й перескочити його було ніяк. Нарешті, поблукавши вздовж рову, я побачив щось схоже на кладку – кілька грубих жердин, перекину­тих через воду.

По той бік рову теж росли смереки, а між ними, серед трави, можна було розгледіти рештки окопів і кулеметних гнізд. Посеред окопів, через кожні кільканадцять метрів, височів бункер. Спершу я натрапив на бункери, побудова­ні з дерев яних колод, тепер уже погнилих. Дахи в бунке­рах попровалювалися, всередині було повно землі й сухого листя. Деякі бункери стали пристановищем диких кролів, а в одному навіть оселився лис, перед напівзаваленим вхо­дом валялися кістки і скривавлене пташине пір'я.

Я побачив також кілька бункерів із залізобетону. Ці могутні конструкції були колись старанно обкладені дерном і обсаджені кущами та ялинками. Тепер бункери мали вигляд невеличких пагорбів, що дивилися в бік річки по­рожніми дірками, з яких напевне стирчали колись дула кулеметів чи дрібнокаліберних гармат. З тильного боку бункерів були важкі залізні двері, розчинені навстіж… При­свічуючи собі запальничкою, я заглядав усередину, та скрізь стояла вода, жоден з бункерів не міг правити бра­коньєрам за притулок.

І знову дерев'яний бункер. На ньому перехрещені гілки. Збоку чималий мурашник з великими червоними мураш­ками. «Це тут лучники знайшли людський кістяк і че­реп», – подумав я.