Острів злочинців

Вхід до бункера був низенький, я мусив стати навко­лішки, аби зазирнути всередину. Та одразу ж підскочив, бо кілька червоних мурашок блискавично вилізли мені на литки й почали кусати. Хазяями цього бункера були му­рашки.

Я засвітив запальничку й знову зазирнув у темний бун­кер. За цю коротку мить я встиг помітити в темряві білі людські кістки.

Струсивши мурашок з ніг, я випростався. Не знати чо­му мене охопило надзвичайно неприємне почуття – ніби мені загрожувала небезпека, ніби десь за стіною молодих ялиць причаївся ворог. Здалося, що й ліс якийсь похму­рий, повний жахів. «Мабуть, в усьому винен отой люд­ський кістяк», – заспокоював я себе. Проте ніяк не міг збутися враження, що мені загрожує небезпека, що з-за гілок дерев стежать за мною ворожі очі.

Я пройшов трохи до залитого водою протитанкового рову, сів скраю і запалив цигарку.

«Мені нема чого непокоїтися, – міркував я. – Мабуть, колись у цих місцях точився запеклий бій, в якому поляг­ло багато солдатів. Той бункер, можливо, засипало від ви­буху, і хтось у ньому загинув. Згодом дощі змили землю з бункера, розчистили вхід і тоді кожен міг побачити кіс­тяк. Ні, нема чого сушити собі голову…»

Підвівшись з землі, я швидко обернувся в той бік, звід­ки тільки-но прийшов. Раптом мені здалося, що поміж яли­нами майнула якась тінь. Вона одразу ж зникла, та я почув, як тріснула зламана гілка.

«Хтось стежить за мною», – зрозумів я.

Уже вечоріло, а я був у найдальшій, безлюдній частині лісу. Сказати щиро, я трохи злякався тієї людини, що ви­стежувала мене, і швидко подався вздовж рову аж до клад­ки над водою. По ній я перебіг на той бік й на мить спинився. «Стривай-но, я пошию тебе в дурні», – подумки засміявся я, схопив жердини й посунув їх уперед, аби вони ледве діставали берега. Було вже темно, і той, хто стежив за мною, мабуть, не побачить, що жердини погано укріпле­ні. Якщо він необережно ступить на кладку, жердини посу­нуться вниз і той чоловік упаде в воду.

Ховаючись за деревами, я зробив чимале коло і підкрав­ся до рова.

Мені залишалося до нього ще кілька метрів, коли я по­чув спершу тихий зойк, а тоді тріск жердин і гучний плю­скіт води. Хтось попав у мою пастку.

Плазом, аби не привернути до себе уваги, я підкрався до самого рову й обережно визирнув. Хоч уже добре стем­ніло, я побачив над поверхнею брудної води… голову дів­чини. Тієї самої, що приходила до мене на Острові злочин­ців, а допіру вигнала мене із садиби над Віслою. Отже во­на стежила за мною відтоді, як я грюкнув хвірткою, йдучи з її подвір'я.

Отямившись од переляку, дівчина почала видиратися на берег. Але в цьому місці він був дуже стрімкий, і вона разів зо три зісковзувала назад у воду.

Я вийшов з кущів, нахилився над ровом і подав дів­чині руку. Вона прийняла мою допомогу, хоч якусь мить вагалася, – я бачив це з її очей.

Вилізши нагору, дівчина присіла навпочіпки і схопилася руками за кісточку лівої ноги.

– Здається, я звихнула ногу, – простогнала вона.

– Боже мій, – зітхнув я. – Коли б я знав, що то ви стежите за мною, ніколи в житті не влаштував би тієї пастки.

– А це була пастка? Ви посунули жердини? – люто крикнула вона, зірвалася на ноги, та від болю знову присіла.

Я розвів руками – це мало означати, що я каюся. Мені було справді жаль цієї дівчини, сукня в неї була мокра, об­ліплена намулом та прілим листям.

– Коли б я знав…

– Ви… ви… – повторювала вона, шукаючи слова, яке найкраще передало б те, що вона про мене думає. – Ви… підлий.

Я знизав плечима.

– Не розумію, чому я викликаю у вас таку лють? Чи я заподіяв вам щось лихе? Ви ж мене не знаєте, не уявляєте, хто я такий, чом же так ворожо ставитесь до мене, чом вва­жаєте, що я підлий?

– Ви… ви… – знову шукала вона якогось міцного сло­ва. – Ви… огидний.

– Це правда, що через мене ви впали у воду і звихнули собі ногу. Але, по-перше, я не знав, що ви за мною стежите. А по-друге, навіщо це вам?

Дівчина стисла кулаки, наче збиралася кинутися на мене.

– Ідіть собі звідси. Мало того, що через вас я звихнула ногу й змокла до рубця, то ви ще глузуєте з мене, збит­куєтеся, – бачите, що я безпорадна й беззахисна…

І вона, звісно, заплакала. «Гарна історія», – зажурено подумав я, бо дуже не любив, коли дівчата плакали.

– Гетьте звідси… Гетьте звідси, – істерично кричала дівчина.

Зачекавши, поки вона заспокоїться, я сказав:

– По-перше, я не можу піти звідси, бо ви звихнули собі ногу і без моєї допомоги не дістанетесь додому. По-друге, вже береться на ніч, дедалі холоднішає, а у вас мокра сук­ня. Ви змерзнете.

– По-перше… По-друге… По-третє, – передражнила ме­не дівчина. – По-перше, не треба мені вашої допомоги. По-друге, не треба мені вашої допомоги. По-третє, забирайтеся геть…

Вона спробувала звестися й ступити на ногу, та заси­чала від болю й знову сіла на землю.

– Ну, бачите, – сказав я. – Зостанетесь тут самі, й вас з'їдять вовки.

– Тут немає вовків.

– Людей тут теж немає. Цілу ніч у лісі, в мокрому одя­зі, брр… – я аж жахнувся, уявивши таку ситуацію.

– Мені не треба вашої допомоги, – повторила вона, однак уже непевно.

Я не здивувався. Адже в лісі вже поночіло, стало хо­лодно.