Острів злочинців

– Прошу прочитати. Це – лист з Народного музею про те, що мені доручено шукати колекції старожитностей дідича Дуніна. В цьому листі музей просить місцеві власті, і насамперед міліцію, допомагати мені в тих розшуках. Скар­би дідича Дуніна – це народна власність. Людину, яка знайде їх і не поверне народові, треба вважати злодієм. Мушу додати, що взявся до тих розшуків безкорисливо, просто мене попросив мій приятель, хоронитель музею. Я вирішив зайнятися цим під час відпустки, бо мене вабила пригода. Тож я і шукаю, хоча, крім цікавих переживань, не мав ніякої нагороди. Знаю, що ви не розумієте такої по­ведінки, отож я й здаюся вам дурним і наївним.

– Неправда! – вигукнула дівчина. – Я добре розу­мію вас.

В її голосі було щось таке, що примусило мене подиви­тися на неї уважніше. «Ні, цій дівчині скарби дідича Дуніна потрібні не для того, щоб розбагатіти, – подумав я. – Вона не сказала мені правди».

Я сховав листа до портфеля, і ми рушили далі. Ганка мовчала, я теж не озивався. Дивився на дорогу й намагався розгадати загадку, якою була для мене ця дівчина.

– Пробачте, – нараз заговорив я, – чи можете ви мені сказати, чому ваш батько так розгнівався, коли хтось на острові загукав: «Ба-ра-баш»? Ваше попереднє пояснення цього дивного факту мене аж ніяк не переконало.

Танка довго мовчала, а тоді я почув її шепіт:

– Не питайте мене про це. Я не хочу брехати, а ска­зати правду не можу. Але присягаюся: це не має нічого спільного з тим, що вас привело сюди…

Я глянув на Ганку. В неї на очах бриніли сльози.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Принади Цехоцінка. – Добродій з чорною борідкою. – Знову дівчина з автостопом. – Гонитва за чорним лімузи­ном. – Куди іде пан Гертель? – Чорний лімузин зни­кає.

– В лісі. – Троє людей із залізяччям. – Браконьє­ри. – Вільгельм Телль із своїм загоном. – Ми провчаємо браконьєрів.

Цехоцінек – дуже гарна, хоч останнім часом і не модна курортна місцевість. До лісу звідси далеченько, гір по­близу немає, навіть до Вісли треба пройти чималу відстань, кілометрів зо два. Довкола Цехоцінка розкинулися луки й орні поля. Трохи вище, там, де стоїть Рацьонжек, здалека видно гострий шпиль невеличкого костьолу.

Молодь не цікавить Цехоцінек, вона любить відпочивати над морем чи в горах, над озерами чи на березі річки, там, де є пляж і байдарки, або там, де можна вирушити в довгу цікаву прогулянку.

Зате в містечку багато літніх статечних людей, які при­їздять відпочивати й лікуватись. Це для них тут побудова­но санаторії й купальні з соляними й грязьовими ваннами. Це насамперед для них збудовано знамениту цехоцінську градирню, якою тече мінеральна вода, насичуючи повітря цілющим йодом. Літніх курортників цілком влаштовує гар­ний парк, де в ставку плавають лебеді, по газонах гордовито походжають павичі, а з квітників линуть пахощі троянд; плаштовує їх кав'ярня в парку, прогулянки тінистими за­асфальтованими вулицями; вони охоче милуються чудови­ми водограями й басейнами.

У самому центрі Цехоцінка, біля великого фонтана, роз­містився паркінг – платна автостоянка. Чорний лімузин був там серед кількох інших машин. Побачивши його, я під їхав до будки вартового.

– Можна поставити у вас машину? – звернувся я до нього, показуючи на «сама».

– Прошу поставити аж у кінець вашу… машину, – відповів він, вагаючись, чи назвати «сама» машиною.

Я удав, що тільки-но побачив чорний лімузин, і захоп­лено вигукнув:

– Боже, який гарний автомобіль!

– А звісно, гарний, – погодився вартовий, глянувши на мій ридван, а тоді на чорний лімузин. Різниця була така разюча, така кричуща, що мій захват не здивував вар­тового.

– Це, либонь, машина якогось чужоземця? – спи­тав я.

Вартовий зневажливо знизав плечима.

– Чи ви не бачите, що номер варшавський? Якийсь добродій з Варшави приїхав сюди відпочивати.

– Цікаво, скільки коштувала ця машина, – сказав я. Вартовий знову глянув на мого «сама».

– На вашу машину той пан, мабуть, не поміняється. Зрештою, можете його спитати, – засміявся вартовий, вва­жаючи, що висловився дуже дотепно. – Він саме пішов до «Джерела». У нього маленька чорна борідка. Напевне, він поміняється з вами машиною. Запропонуйте йому!

Я удав ображеного і поставив «сама» не в паркінгу, а з краю хідника за фонтаном.

Перед входом до «Джерела» Ганка спинилася.

– Ідіть самі, – сказала вона. – Це, здається, гарний ресторан, а я погано вбрана. Гляньте на мене, хіба ж мож­на заходити туди в такій сукні?

– Не плетіть дурниць. У мене теж не вишуканий ви­гляд.

Вечоріло. Відвідувачі поволі заповнювали «Джерело». Вже грав оркестр, і на паркеті кружляло кілька пар, але багато столиків у величезній залі були ще вільні. Ми за­йняли невеличкий столик при дверях, аби оглядати всю за­лу і водночас бачити всіх, хто заходить і виходить.