Острів злочинців

– Наша планета існує багато мільйонів років, і за цей час вона зазнала найрізноманітніших перетворень. Геоло­ги, що вивчають будову землі, поділяють вік нашої пла­нети на п'ять періодів, або, як вони кажуть, ер. Кожна ера тривала кількасот мільйонів років. Остання ера, яка роз­почалася приблизно 70 – 80 мільйонів років тому і три­ває й сьогодні – це ера кайнозойська, яка теж поділяється на два періоди, так звані третинний і четвертинний. У третинному періоді, як нам відомо завдяки численним розкопкам, уже напевне жили людиноподібні прамавпи, оті дріопітеки, а також австралопітеки, чи південні мавпи. Проте ми ще не можемо твердити, що вже за тих часів існувала й людина. Антропологи вважають, що людина з'явилася тільки в четвертинному періоді, і хоч це було дуже давно, однак у співвідношенні з віком Землі й інших живих істот, наприклад плазунів, людина – порівняно мо­лода істота на землі.

Далі я вже не слухав Заліччиної розповіді, бо з лісу вийшла Ганка й поманила мене рукою. Вона принесла мого плаща.

– Я випрасувала його, бо дуже зім'яла. І пробачте мені, будь ласка, що вранці я пішла не попрощавшись.

Знизавши плечима, я мовчки взяв плаща. В записці, яку вона залишила вранці, мене названо наївним і дур­ним. То навіщо підтримувати знайомство з особою, яка вважає себе найспритнішою на світі?

Але мені дуже кортіло сказати їй щось ущипливе.

– Ви маєте мене за дурня, бо я допоміг людині, що, як мені здалося, потребувала моєї допомоги. І хоч мене одурено, але, пробачте, я не зроблю ніяких висновків з цього прикрого для мене уроку. Я й далі допомагатиму кожному, хто потребуватиме моєї допомоги, хоч, можливо, знову почую, що я людина дурна й наївна. Що ж до вас то, як кажуть, спритність і лукавство мають короткі ноги, і я переконаний, що колись вони зле прислужаться вам.

Дівчина зашарілася.

– Але ж я не це мала на думці… Я не тому написала, що ви дурний і наївний… – Ганка явно заплуталася. Було видно, що тепер вона не знаходить виправдання своєму вчинкові.

– А крім того, – додав я, – у вас є ще одна неприєм­на риса – балакучість. Навіщо ви сказали рибалці Скалбанові, що я журналіст?

– Бо… бо я чула, як він розповідав моєму батькові, що в нашій місцевості вештається якийсь непевний тип, і описав саме вас. А я вже знала, що ви журналіст і тут відпочиваєте. Скалбана не зажив у нас доброї слави, і я боялася, що, коли він вважатиме вас за непевну людину, то може вчинити вам якусь прикрість.

Я знову здвигнув плечима.

– А що вам до того? Досі я встиг зробити з вашої поведінки висновок, що ви зичите мені тільки найгіршого.

Дівчина аж тупнула ногою.

– Це неправда. Я не зичу вам нічого лихого. Просто я вважала вас за іншого і через те була нечемна.

Я підійшов до свого намету. Ганка пішла за мною, вид­но, хотіла щось сказати, але не знала, з чого почати. А я не збирався допомагати їй.

Тоді вона спитала:

– Чи ви не думаєте, що нам треба поїхати до Цехоцінка?

– Навіщо?

– Як це – навіщо? Треба подивитись, чи стоїть в паркінгу та велика чорна машина. А як стоїть, то годилось би довідатись, чия вона і чого на ній їздять лісом уночі з погашеними фарами.

Я зневажливо махнув рукою:

– Це мене не обходить.

– Але ж ви самі згадали за цю машину і сказали, що вона видалася вам тоді підозрілою…

– Авжеж, та хіба це значить, що я повинен їхати до Цехоцінка? Ваша поведінка багато дивніша, ніж власника тієї машини, а я ж не стежу за вами.

– Гаразд. Я розповім вам, чому моя поведінка здає­ться вам такою дивною. Їдьмо до Цехоцінка. Шкода марнувати час за балачками, я можу сповідатися й до­рогою.

Я брехав, кажучи, що не збираюся їхати до Цехоцінка і що мене не обходить власник чорного лімузина. Тепер, коли Ганка обіцяла розповісти щось цікаве, я удав, ніби тільки через її прохання надумав їхати.

Вивівши машину з брезентового гаража, я запросив дівчину сідати, і ми поїхали.

– Ну, слухаю вас, – мовив я, коли вулиці містечка лишилися позаду і ми виїхали на шосе до Цехоцінка.

– Все дуже просто, – сказала дівчина. – Є, певне, ба­гато охочих, що, почувши про скарб дідича Дуніна, праг­нуть знайти його. До таких людей належать: я, ви, мабуть, власник чорного лімузина, а може і ще хтось, нам неві­домий. Йдеться про те, щоб не тільки шукати самому, але й стежити за конкурентами. Кожен хоче розбагатіти, хіба ні?

– Ні, – відказав я. – Не кожен хоче розбагатіти в та­кий спосіб. Щодо мене, якби я й знайшов колекції дідича Дуніна, то не привласнив би їх. Ви мені не вірите?

Я зупинив машину з краю шосе, поліз у портфель і дістав з нього аркушик паперу.