Острів злочинців

– Сьогодні вранці Ганка, дочка старого Кондраса, ну, та, що вчиться на лікаря у Варшаві, сказала мені, що ви з газети. Тож коли вас щось зацікавить, може, Барабашева історія, чи що, то я багато міг би вам розповісти. Живу по той бік річки, в хатині під черепицею. І чимало на своєму віку бачив.

– Неодмінно скористаюся з вашого запрошення, – зра­дів я, – і, певне, найближчим часом завітаю до вас. Справді, історія Барабаша та його зграї мене трохи цікавить.

– Ну, тоді до побачення. – І він знову подав мені руку, вогку й слизьку від риб'ячої луски.

Він попрямував до річки, туди, де був прив'язаний його човен. Одчалив від берега, і човен швидко поплив, підхоплений течією. Коли він був уже метрів за двадцять од берега, я зауважив, що пан Кароль обережно вибрався із свого наметця, сховався за великим експедиційним наметом і, приклавши до очей бінокль, розглядав човен, аж поки Скалбана дістався другого берега й зник серед кущів.

Ніхто цього, крім мене, не постеріг, бо антропологи вже пішли на розкопки. Тільки один з-поміж студентів, що відбували тут літню практику, порався в господарському наметі, а посеред табору пан Опалко морочився над чере­пом, знайденим у бункері. Він так захопився своєю роботою, що, очевидно, не помітив дивної поведінки пана Кароля. А той незабаром знову сховався у своєму наметі й за мить вийшов з нього, тримаючи чохол з вудками. «Шерлок Холмс», – посміхнувся я.

Я заходився смажити щуку. Коли скінчив цю роботу та з'їв майже половину риби, уже був полудень, і я подався до річечки, де розкопками керувала Залічка. Мене дуже цікавило, чи виявили вони щось іще, крім кістяка, знайде­ного вчора в кам'яній скрині.

Опріч Залічки, двох студентів і кількох робітників, на розкопках вешталися лучники.

– Ми постановили допомагати антропологам, – сказав мені Вільгельм Телль. – Це куди цікавіше, ніж шукати бра­коньєрів. Тих бандитів ми все одно не виловимо, а біля науковців можна чогось навчитися і потім написати в школі добрий твір.

Я погодився з Теллем, а надто що Залічка обіцяла хлоп­цям розповісти про антропологію. Це могло знадобитися їм у школі. Та й сама робота на розкопках була на диво цікава.

– Знаєте, тут-таки був, мабуть, колодязь. – І Залічка повела мене на місце, де з викопаної ями стирчало щось схоже на кам'яну цямрину глибоченької криниці, засипаної землею.

Поки що антропологи відкопали колодязь тільки на пів­тора метра: вони робили це дуже обережно, маленькими лопатками, бо в землі траплялася всяка всячина, що її, як непотріб, колись кидали до старого колодязя. Це були по­ламані відра, діряві баняки й черепки з глиняного начиння. Під шаром цього мотлоху знову знайшли людський кістяк.

– Брр, це вже пахне злочином, – голосно мовив я. – До колодязя, крім старих горщиків, кидали, здається, і людей.

Людські кістки треба було старанно відкопати, обереж­но зняти з них пісок, так щоб жодна з них не зрушилася з місця. Потім кістяк сфотографували і позначили на плані, де саме він лежав.

– Перший кістяк ми знайшли в верхньому шарі, – ска­зала Залічка, – то був чоловік, видно, уже літній, а дру­гий – кістяк жінки.

– А колодязь дуже давній? – спитався я в За­лічки.

– Здається, давній. Проте важко сказати, коли саме його збудовано, адже ми ще не докопалися до дна. Нато­мість цікаво було б з'ясувати, до якого часу належать кіс­тяки.

– Хіба ж ті люди були сучасники? – здивовано спи­тав Вільгельм Телль.

– Звичайно, ні. Вік першого кістяка встановити дуже важко. З другим легше. Він лежав під шаром череп'я, тож належить до того ж часу, що й воно, або старший за нього. Просто, еге ж? Вік глиняного посуду підкажуть його форми та спосіб випалювати глину. Магістр Аліна Заборовська, керівник нашої експедиції, знається на цьому куди краще за мене, і ми точно визначимо вік тих кістяків.

О чотирнадцятій скінчився робочий день, і всі пішли до табору антропологів. Я ліг у своєму наметі трохи подрімати, а коли прокинувся й вийшов надвір, то побачив Залічку серед гурту лучників. Вони сиділи на узліссі, і дів­чина розповідала хлопцям про науку антропологію.

– Дуже часто, – казала Залічка, – чую я від свого меншого брата: «От шкода, що вже немає білих плям на карті, що все на світі вже відкрите. Я так хотів би подо­рожувати й відкривати нові землі!» Це правда, що в сьо­годнішньому світі мало лишилося місць, де не ступала б нога мандрівника. Але водночас існують величезні цари­ни, які ще чекають, щоб їх відкрили, а поки що утворюють «білі плями» – ще не досліджені простори. До них нале­жать деякі галузі науки. Наприклад, антропологія. Вона має силу-силенну білих плям, які чекають на того вченого, хто їх відкриє і хто своїми сміливими розшуками зможе нарешті відповісти на найцікавіші для нас питання, роз­повісти про нас самих. Адже антропологія – це наука про людину. Про людину давню, первісну, й людину сучасну, сьогоднішню.