Острів злочинців

– Ні, неввічливо пробурмотів пан Кароль. – Я йду ри­балити. Звичайно, спочатку треба попоїсти. Коли в кухні щось лишилося від сніданку, я залюбки скористаюся з цього. А якби ще дістати півбуханки хліба й трохи масла! Над річкою дуже хочеться їсти.

– Знову рибалити? – заламала руки Залічка. – Ви ж цілу ніч рибалили.

– Нічого не вдієш! – стенув плечима пан Кароль. – Така моя доля. Найгірше, що риба не клює.

– То, може, я з вами піду рибалити? – запропонува­ла Залічка. – Я певна, що принесу вам щастя.

– О ні, це вже ні! – швидко відказав пан Кароль. – Розмова заважає рибалити, відганяє рибу. А в вашому то­варистві я не зможу мовчати. Крім того, я люблю рибали­ти сам.

Залічка дуже засмутилась. Я подумав, що тепер вона, певне, скерує свою увагу на мене, бо пан Кароль поста­вився до неї нетактовно. А мені зовсім не хотілося, щоб Залічка подарувала мені своє товариство тільки тому, що хтось інший погордував ним, і я мерщій завів «сама».

– Ми з вами! Ми з вами! – загукали Вільгельм Телль і Чорниця й полізли в машину.

– Я підвезу вас до табору, – сказав я хлопцям і рушив до лісової дороги.

Виїжджаючи, я глянув на табір антропологів. Самотня Залічка сумно дивилася то на пана Кароля, що налагоджу­вав вудки, то на нас.

Хлопців я висадив біля високої березової брами гар-церського табору, що розмістився неподалік од Вісли. На великій лісовій галявині стояло двадцять чималих наметів. Табір був огороджений своєрідним плотом з гілок і хмизу. Перед брамою вартували двоє гарцерів, озброєних дерев'я­ними жердинами. Посеред табору ми помітили квадратовий майданчик із високою щоглою, на якій маяв прапор.

Табір був порожній. Телль пояснив мені, що гарцери на пляжі. Під наглядом інструкторів їм дозволяли купа­тися в невеличкому рукаві Вісли поблизу Острова злочинців.

– Ви їдете кудись далеко? – спитав Телль.

– Ні, тільки на той бік річки. До рибалки на ім'я Скалбана.

– Якщо ви почуєте гострий, раптовий сигнал сурми в нашому таборі, – нагадав мені Телль, – то просимо бігти до лісу аж за бункери. Саме там браконьєри порозставляли залізні пастки на звірину. Там чекають на них і наші роз­відники.

Я кивнув на знак згоди й поїхав – спершу до роздо­ріжжя з похиленим хрестом, а далі до річки, де вчора ввечері Вільгельм Телль прострелив браконьєрам понтон.

Дорогою я стрів Ганку.

– А я йшла до вас, – сказала вона, коли я спинив ма­шину, – гадала, може, ви надумаєте поїхати знову до Цехоцінка.

– Ні, сьогодні я їду до громадянина Скалбани.

– Боже милостивий, що може бути у вас спільного з цим розбійником? Адже Скалбана казав про вас: «Підо­зріла особа, яка вештається тут невідомо чого». А тепер ви вже приятелюєте?

– Скалбана продав мені щуку й був такий люб'язний, що сам почистив її. Він думає, що мене цікавить історія Барабашевоі зграї, тож пообіцяв, коли я його відвідаю, роз­повісти про неї.

– Йому не можна вірити, – сказала Ганка. – Я віддав­на знаю Скалбану, пам'ятаю його ще з дитинства. Усі вва­жали його людиною недоброзичливою, неприємною, бру­тальною. Діти боялися його, бо він завжди лякав їх, нахвалявся вкинути у воду й втопити. Батько розповідав мені, що Скалбана був сином відомого тут контрабандиста і завжди мав нахил до темних справ. Нап'ється, було, вчи­нить бешкет і поб є, кого йому заманеться. Останнім часом він трохи притих, мало п'є і не зчиняє бійок. Взагалі це чоло­вік похмурий і неохочий до розмов. А тут раптом продав вам щуку, ще й почистив…

– І запросив мене до себе поговорити про Барабаша.

– Дивно, – похитала головою Ганка. – Якби я дізна­лася, що в лісі на звірів полює Скалбана, то не здивува­лася б. Але ж він запросив вас на розмову… Ой, ой, ой… Ви здобули його прихильність, – додала вона глузливо.

– Вам здається, що це якась пастка?

– Не знаю, але раджу стерегтися. Про Барабаша він і справді, мабуть, багато знає, хоча сам і не належав до бан­ди. Здавна живе по той бік річки, рибалить і, очевидно, багато чого бачив. Однак дивно, що цей похмурий і потай­ний чоловік раптом захотів розмовляти на таку тему з жур­налістом, ба навіть запросив журналіста в гості…

– А чи не поїхали б ви зі мною?

– Гаразд. Поїдемо спершу до мене, ви залишите на подвір'ї машину, а я перевезу вас човном на той берег.

– Човном? Я збираюся їхати до Скалбани на своїй машині.

Ганка нічого не відповіла, мабуть, гадала, що я жартую. А я повів машину до місця, де піщана дорога доходила до самого берега Вісли. Коли передні колеса машини були вже в воді, дівчина сказала:

– Ви збожеволіли. Краще я вийду, поки не пізно.

– Як хочете, – знизав я плечима.

Ганка подивилася на річку, що широко розлилася в цьо­му місці, тоді глянула на мене і знову на річку, на той бе­рег. Вода в Віслі була каламутна, аж коричнева від на­мулу, а водне плесо поцятковане білими плямами шумо­виння.

– Вода піднялася, – застерегла мене Ганка. – В горах уже три тижні йдуть дощі, зливи. Вранці по радіо переда­вали, що перша висока вода дійде сьогодні до Цехоцінка.