Острів злочинців

– Ну гаразд, – знизав я плечима. – Годі з тією істо­рією. У вас, здається, якесь діло до мене?

– Яке діло? – здивувалася пані Пілярчикова. – Я прийшла, аби глянути, чи дали ви собі тут раду, та й за свіже пиво хотіла вам сказати.

Я мовчав.

– Атож, – зненацька вона наче пригадала щось важ­ливе й нахилилася до мене: – Як ви щось знаєте, то і я щось знаю, коли б так побалакати, щоб і вам на пожиток і мені.

– Що ви маєте на думці?

– А те, що ви знаєте. Про дідичеві скарби.

– Е-е, казочки, – махнув я рукою.

– Бо й не казочки, – сказала вона, схопивши мене за руку. – Ті скарби сховані десь у землі, але хтось попере­носив їх уночі на інше місце. А трохи речей погубив до­рогою.

– Це я вже знаю.

– Знаєте? А я гадала, що за таку новину й ви мені щось скажете цікавого, – розчаровано мовила пані Піляр­чикова.

– Звичайно, – обережно почав я, – ви можете розпо­вісти мені щось важливе. Я дуже цікавий, кому ви розпо­віли, що у мене є план цього краю, накреслений кольоро­вими олівцями.

– Ані одній живій душі не казала. От хрест святий, не казала, – божилася пані Пілярчикова. – Мені все чисто можна казати, я нікому не передам. Хіба тільки щось Скал-бані про ваш план натякнула.

Скалбані? Ця звістка якось не в'язалася з моїми здо­гадами. Я не повірив Пілярчиковій. Що запальніше вона божилася, то менше я йняв їй віри. Нарешті це так її обра­зило, що вона буркнула мені «до побачення» і подалася додому.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

«За сімома печатками». – Бандит Урганов. – Сенсаційне відкриття вченого Тарасова. – Чи можна відтворити об­личчя небіжчика? – Вчені й криміналісти. – Антрополо­гія на службі міліції. – Чий череп знайдено в бункері?

– Скалбанин човен. – Жахлива ніч. – Знов руда дівчина.

Запросивши пана Опалка до свого намету, я почастував його шоколадом та цигарками, а коли він добре при­гостився, спитав:

– Чи ви чули, що сказала пані Пілярчикова, коли по­бачила голову, яку ви відтворили?

Пан Опалко кивнув головою, а це мало означати, що він чув слова пані Пілярчикової.

– А чи не гадаєте ви, що це надзвичайний випадок? Адже Пілярчикова впізнала чоловіка, який восени був у неї в крамничці.

Опалко похитав головою. Я не знав, що й думати: чи пан Опалко нічого не підозрював, чи не вважав цей випа­док надзвичайним. Тож я питав далі:

– Мабуть, ви відтворили справжнє обличчя небіж­чика? Інакше кажучи: певно, зреконструйована голова схо­жа на справжню?

Пан Опалко мовчки кивнув раз, удруге і нарешті втретє. Очевидно, він був глибоко переконаний, що точно відтворив обличчя людини, череп якої знайдено в лісі в старому бун­кері.

Я недовірливо глянув на Опалка. Він зрозумів мій по­гляд і вийшов з намету, але за мить повернувся з розгор­неною книжкою і подав її мені.

Це була російська книжка «За сімома печатками» – збірник праць з археології та антропології. Розділ, який пан Опалко пропонував мені прочитати, мав назву: «Лю­дина й череп».

Я лишився сам один і взявся читати книжку. Зміст її перекажу дуже скорочено.

Свого часу великий успіх мала повість, надрукована в радянському журналі «Огонек». Це був пригодницький твір про те, як міліція розшукувала небезпечного злочинця на ім я Урганов. Нарешті до міліції надійшла звістка: бан­дит Урганов загинув, замерз у тундрі. Але у слідчого ви­ник сумнів, чи не фальшива та звістка або чи не є вона ще однією хитрою витівкою спритного злочинця. На пів­ніч виїхав кримінолог. Він привіз череп, який вважався че­репом загиблого злочинця. Міліція, що мала фотокартки Урганова, після копітких досліджень встановила, що це че­реп не бандита, А щоб переконатися в цьому, череп наді­слали вченому Тарасову, аби той відтворив обличчя не­біжчика. І ось, в міру того, як працював Тарасов, става­ло очевидним – чоловік, що замерз у тундрі, не Урганов…