Острів злочинців

Ганка, певне, сподівалася, що по її словах я відмовлюся від свого божевільного задуму переїхати Віслу автомо­білем. Та я ввімкнув лопаті турбіни, і «сам» поволі поплив.

– Ой, – заверещала Ганка, коли перед машини трохи глибше занурився в річку. Дівчина ладна була вискочити з машини і навіть схопилася за клямку. Та «сам» був уже за кілька метрів од берега і, кумедно бурмочучи: «пар-пар-пар», змагався з течією, яка силувалася його збороти. Я дозволив воді віднести машину на середину річки, тоді крутнув стерно і поставив «сама» передом до течії. Коли я збільшив швидкість, машина легко перемогла сильну течію Вісли.

– Вона чудова, – сказала Ганка про машину дядька Громилла.

Я милостиво кивнув головою. Ганчин комплімент був, на мою думку, цілком слушний.

Поволі підпливали ми до другого берега. Скраю тяглася широка смуга верболозу, а за нею здіймалася гребля, що захищала берег од повені.

– Де живе Скалбана?

– За греблею. Он бачите ту червону покрівлю? Оце там. Можна виїхати тут на пісок. Поставимо машину на бе­резі і підемо через греблю до Скалбаниної садиби.

Так ми й зробили, – покинули «сама» на піщаному бе­резі, а самі вилізли на греблю. За нею бігла дорога у вер­бах, а по той бік дороги виднілося невеличке село.

Скалбанина садиба притулилася край села. Це була ма­ленька хатина на два вікна, певне, тільки одна кімната й кухня. На невеличкому подвір'ї стояла ще повітка, обіч неї – собача буда. На грубому ланцюгу, як скажений, шар­пався й гавкав здоровенний пес.

На дверях будинку висів замок.

– Нема його вдома, – сказала Ганка.

Пес і далі шарпався з ланцюга й голосно гавкав. На цей гавкіт з сусіднього подвір'я вийшла жінка й швиденько підійшла до нас.

– Скалбани нема вдома, – мовила вона, пильно огля­даючи нас. – Від учора нема. Голодний пес так вив, що сьогодні вранці я пожаліла його й нагодувала.

– Чи не казав Скалбана, куди піде й коли повер­неться? – спитав я.

– Нічого не казав. Коли ж би я знала, що десь піде, то я б нагодувала собаку. Він завжди мене попереджав, коли кудись вибирався, ще було й попросить не забути за собаку.

– Його човна не видно на березі, – втрутилася в роз­мову Ганка.

– Отож він і подався кудись човном. Тільки дивно, що нічого мені не сказав.

Ми повернулися до «сама» і поїхали назад. Попрощав­шись з Ганкою, я подався до табору.

З усіх антропологів на півострові був тільки пан Опал-ко, який кінчав відтворювати обличчя за черепом, що його знайшли лучники. Мені цікаво було глянути на цю роботу, тож я спустився до табору антропологів і сів на піску біля пана Опалка. Голова була вже готова. Дуже бліде від гіп­су, пласке, монгольське лице, широкий ніс і очі, що глибоко сиділи в очних ямках, як у Скалбани, – все неприємно вра­жало.

Пан Опалко дружньо підморгнув мені, всміхнувся, при­ніс із свого намету фарби і домалював обличчю блакитні очі, зачервонив уста й щоки, а решту білого гіпсу вкрив жовтою фарбою. Потім лукаво всміхнувся до мене і надів на свій витвір спортивну шапку. Тепер голова справляла якесь гнітюче враження, здавалося, наче на дерев'яному постаменті лежала голова живої людини.

З містечка причалапала в табір пані Пілярчикова.

– Я до вас, – сказала вона, звернувшись до мене. – Сьогодні неділя, я замкнула крамничку та й кажу собі: пі­ду пройдуся лісом і, може, дізнаюся, як вам ведеться тут, у нашому краї. Давно ви не заглядали до мене. А пиво в мене свіже, недавнечко привезли.

Пан Опалко виніс з намету фотоапарат і, користуючись з яскравого сонця, узявся фотографувати свій витвір. Па­ні Пілярчикова глянула на штучну голову й мовила:

– А цього дивака я знаю. Восени він заходив до моєї крамнички начебто випити пива, а насправді розпитував про все, отак, як і ви, пане.

Я знизав плечима.

– То ви вже вигаду­єте, пані Пілярчикова. Це ж тільки череп, якому дороблено обличчя, розу­мієте?

Вона кивнула.

– Розуміти-то я все розумію. Не дурна ж бо. Але того дивака я знаю. Він пив у мене пиво і про все розпитував. У мене непогана пам'ять, а як хто мене розпитує, то я добре запам ятовую його рот.

– Дурниці ви кажете, – розсердився я. – Цей череп знайдено у лісі, розумієте?

– Розумію. То виходить, я знаю цей череп.

– Що? Ви знаєте цей череп? Але ж я вам пояснюю, що в лісі, в старому бункері, знайдено людський кістяк, людські кістки, розумієте? Череп принесено сюди, і цей пан доробив йому обличчя.

Нарешті пані Пілярчикова зрозуміла, про що йдеться, і, пойнята тривогою, заломила руки.

– То цього чоловіка вбито в лісі? Боже милосердний, хто ж його вбив?

– Якого чоловіка?

– Ну, того, що пив у мене пиво й розпитував про вся­ку всячину.

– Але ж я вам пояснював, що цього не може бути. Це череп, мабуть, якогось солдата, що загинув в окопах на війні.

– Того чоловіка я знаю, як зараз бачу його. Був у мене, пив пиво, – затялася пані Пілярчикова.

– То вам тільки так здається.

– Не здається, я знаю напевне. Можете спитатися в людей. Він голився в перукарні на базарі, це я знаю, бо потім я балакала з перукарем, у нього цей чоловік теж пи­тався про всяку всячину.