Острів злочинців

– Даруйте, що морочу вам голову, – почав він, – але я дедалі менше розумію, що тут діється. Тож і прийшов попрохати вас дещо мені пояснити. Пані Залічка розповіла, що ви визволили з підземного бункера якогось рибалку на ім'я Скалбана, а сьогодні вранці, коли ви ще спали, до табору приїхала міліція й забрала голову, зроблену паном Опалком. Мені пощастило дізнатися, що пан Опалко від­творив обличчя людини, яка була восени тут, у містечку, і нагло зникла безвісти. Цю людину начебто вбито, а тіло кинуто в колишній бункер. Гарцери знайшли череп і при­несли сюди, пан Опалко відтворив за черепом обличчя, і в такий спосіб з'ясувалася ця темна історія.

– Авжеж, це темна історія.

– Як на вашу думку, чи ми не матимемо неприємнос­тей з цього приводу? Може, краще скласти намета й пода­тися до іншого, спокійнішого місця? Я приїхав відпочивати, і темні історії мене аж ніяк не розважають. Та я боюсь, що мій переїзд сприймуть як втечу, і я накличу на себе біду. Однак іншого я боюся дужче. Пані Залічка впевнена, що я – детектив, який приїхав сюди розв'язати криміналь­ну задачу.

Багато разів я намагався пояснити їй, що я нія­кий не детектив, та що частіше це казав, то більше вона впевнювалася в своїй вигадці. Я працюю у Варшаві на пошті, прошу, ось моє посвідчення. Мені не хотілось, аби міліція гадала, що я видаю себе за когось іншого. Не хочу мати ніякої халепи. Чи зможете ви пояснити пані Залічці її помилку?

– Спробую, – невпевнено сказав я.

Посвідчення пана Кароля я не схотів дивитись, адже не мав на це права.

– А той Скалбана? Навіщо його ув'язнено в підземел­лі? – спитав пан Кароль, вираз його обличчя був надзви­чайно нещасний. – Не розумію, що тут діється. Як навмис­не попав у цю колотнечу й тепер матиму неабиякий клопіт. Що робити? Я приїхав сюди відпочивати, рибалю, хоч риба й не ловиться, маю досить прикростей за свою від­пустку, а тут іще той злочин…

– Ну, це нас не стосується. Ту людину вбили восени, коли ми були далеко звідси.

– Так, так, це нас не стосується, – зрадів пан Кароль. Він підвівся, побачивши Ґанку, що йшла до мого наме­ту.

– Не буду вам заважати. Перепрошую й дякую за доб­ре слово, – сказав пан Кароль і вклонився мені.

– Скалбана знайшовся! – повідомила Ганка. – Я ба­чила сьогодні, як він плив човном по річці.

– Знаю. Це я його знайшов, – мовив я переможно.

І розповів їй, як ми сховалися в малиннику, як приїхав пан Гертель, як нас зрадила Тереза, як ми знайшли лаз до підземелля, а в ньому зв'язаного Скалбану, котрий не зміг переконливо пояснити, що з ним сталося.

– Скалбана брехав, – кивнула головою Ганка. – Важко припустити, щоб Гертель, чоловік тут зовсім чужий, так добре орієнтувався серед давніх бункерів. Найкраще за всіх у бункерах орієнтується сам Скалбана. Я певна, що це він привів Гертеля в підземелля, але там сталося щось таке, чого Скалбана не передбачив. Гертель зв'язав його й поки­нув.

– Чому? Навіщо він це зробив?

– О, якби ми могли відповісти на це питання, то, на­певне, з'ясували б і те, де саме сховано колекції дідича Ду­ніна.

– Ви гадаєте, що ув'язнення Скалбани має якийсь зв'язок із тими колекціями?

– Не знаю. Мені тільки так здається…

– А я гадаю, що це пов'язано тільки з убивством.

– Що таке? Про що ви кажете? – вигукнула Ганка. Вражена моїми словами, вона зірвалася з місця.

– Я кажу про вбивство Нікодема Плюти з Барабаше­вої зграї. Його було засуджено до смертної кари, але Дер­жавна Рада його помилувала. Восени минулого року Плюта вийшов із в'язниці, але був тут кимось убитий.

Ганка затулила лице руками.

– Боже милостивий, – тихо мовила вона. – Тож про це вже відомо!..

– Звичайно. Тільки мене цікавить, звідки й ви це знаєте.

Вона опустила руки й збентежено глянула на мене.

– Я нічого не знаю. Я нічого не казала. Вам здалося.

– Люба пані, я був би сліпий та глухий, якби не зро­бив висновку з вашої поведінки: ви щось знаєте, і це вас бентежить.

– Неправда, – рішуче відказала вона. Я стенув плечима.

– Я не збираюся витягати з вас визнання. Однак мені здається, що для вас самої, для вашого спокою було б кра­ще, аби ви розповіли все, що знаєте.

Тільки-но я скінчив говорити, як до нас долинув гуркіт моторного човна. Через якусь мить з-за закруту річки вискочив сірий міліцейський моторний човен. Він плив швид­ко, задравши ніс, а позаду тяглася біла пінява смуга.

– Я дуже шкодую, – сказав я Ганці, – що вас не було з нами, коли ми знайшли ув'язненого Скалбану. Останнім часом у мене склалося враження, що ви втратили цікавість до усіх дивовижних подій, які тут сталися.

– Саме так. Моя цікавість до цих подій могла викли­кати підозру. І навіть таку підозру, що хвилину тому ви запевняли мене, наче я знаю більше, ніж кажу, і наче саме через те я неспокійна.

– Що то був за лист, якого дістав ваш батько? – на­раз спитав я.

– Який лист?

– Той, про якого ви мені казали на острові, коли рап­том зажадали, аби я пішов звідти. За кого ви тоді мене мали?