Острів злочинців

Я хутчій завів машину і помчав до містечка. Дорогою «сам» почав пирхати, кашляти. «Еге, мабуть, карбюратор забило», – злякався я, та за мить мотор знову працював рівно й спокійно.

Крамничка пані Пілярчикової була ще відчинена.

– Чи є пиво? – спитав я.

– Немає, – пробурмотіла жінка.

– А дерев'яні мундштуки можна купити?

– Звісно, – кивнула вона й неохоче підсунула мені коробку.

– Ви гніваєтеся на мене, що я не взявся з вами шукати колекції дідича Дуніна? – лагідно спитав я. – Але ж я справді не шукаю тих скарбів.

– Однак план ви маєте, – докірливо зауважила Піляр­чикова.

– Маю. Тільки він нічого не вартий. На ньому зазна­чено все, крім місця, де сховано колекції. Зрештою, ви самі знаєте, що дідичеві скарби хтось уже переніс до іншого місця. Шкода гаяти час.

Пані Пілярчикова склала руки на товстому животі й зневажливо глянула на мене.

– Ви не вірили мені, коли я казала, що знаю того чо­ловіка. Думали, що я несповна розуму. І що ж виявилося? Той чоловік направду був у нашому містечку торік восени. Тут, у моїй крамниці, пив пиво. Міліціонери з повітової комендатури показували багатьом його фотокартку, і дехто підтвердив, що він був у нашому містечку. Одна крамарка навіть казала, що цей чоловік питав її, чи ще живий той, хто світить на річці вогні, чи мешкає у тому ж самому будиночку над Віслою. І коли крамарка відповіла йому, що той живий і досі мешкає в тому самому будиночку над Віслою, то він вийшов з крамниці й подався простісінько до нього.

– До кого?

– Та я ж казала вам, до Кондраса, що засвічує на річці бакени. Його дочка, Ганка, вчиться на лікаря у Вар­шаві. Там така горда пані стала, коли йде вулицею, то лед­ве вітається. Тепер не буде так кирпу гнути, як батька посадять.

– Посадять? А чого?

– Ну, коли той чоловік пішов до Кондраса та ще й, кажуть, ночував у нього, а тепер у лісі знайдено його кістки, то, певне, не хто інший його забив, як Кондрас.

Я подумав про Ганку, про її таємницю. Он воно що! Ось чому Ганка так дивно повелася, коли я розповів їй про кістяк, знайдений у давньому бункері. Ось звідки вона знає прізвище вбитого. Нікодем Плюта ночував в їхній хаті…

Сплативши пані Пілярчиковій за непотрібні мені мунд­штуки, я вийшов на вулицю і вже збирався сідати в маши­ну та вертати до табору, коли це мені здалося, наче далеко попереду майнула постать пана Кароля. «То він не пішов рибалити?» – здивувався я. І хоч Кароль, як і я, іноді приїздив до містечка по цигарки чи якісь харчі, проте я покинув машину перед крамницею Пілярчикової й швидко подався до ринку.

Справді, це був пан Кароль. Він зайшов до цукерні біля автобусної зупинки. Я підійшов до великої вітрини й зазирнув усередину.

Пана Кароля біля буфету не було. Я помітив його в глибині, коло мармурового столика. Він вітався з кимсь, хто, певне, чекав на нього. Коли пан Кароль сів, я поба­чив, що людина, з якою він зустрівся в цукерні, була… Тереза.

Вертаючи до табору, я посміхався: «Оце так? Тереза взялася тепер за пана Кароля?»

Надходив вечір, похмурий літній вечір, у повітрі пахло дощем. «Вночі, певне, піде дощ», – подумав я.

Поставивши «сама» біля намету, я подивився на річку» ще й досі бурхливу й каламутну від намулу. «О цю пору Ганчин батько засвічує ліхтарі на бакенах, – згадав я. – Цікаво, чи й сьогодні він світитиме й чи знову хтось мо­торошно гукатиме «Ба-ра-баш»?»

Я знову завів «сама» й поїхав до лісу. Там, де колись причалював річковий пором, я спустив «сама» на воду і повільно поплив за течією, посеред річки, аби машину не зауважив хто із Ганчиної хати, що стояла над самісінькою водою. Далі я завернув у рукав і незабаром під їхав до Острова злочинців.

Бралося на ніч, темрява дедалі густішала. Я ледве зна­йшов стежку, що вела в глиб острова. На якусь мить я затримався біля спільної могили Барабашевої зграї.

«З усієї зграї живими лишилися тільки двоє, – мірку­вав я. – Обидва через п ятнадцять років ув'язнення опи­нилися на волі. Перший з них, Нікодем Плюта, загинув восени минулого року, його тіло хтось сховав у давньому бункері. Чи не ймовірно, що Плюту вбила та сама рука, яка написала анонімного листа й допомогла знищити всю банду? Може, та людина заприсяглася помститись усім Барабашевим людям, навіть і тим, хто відбув, як кару, довголітнє ув'язнення? Тут не йшлося про скарби дідича Дуніна, це була кривава помста. А що ж керувало Плю-тою, коли він з в язниці одразу подався сюди? Що тягло його в ці краї, наче нетлю – блиск вогню, на якому вона спалює собі крила й гине?»

Повільно побрів я від могили Барабашевої банди. Опинившись на великій галявині, я огледівся.

Біля дерев'яної будки хтось стояв спиною до мене. Здалека я бачив лише постать. Раптом вона зникла за будкою, і я почув, як рипнули двері.

«То, мабуть, Кондрас», – подумав я і вже зовсім смі­ливо перетнув галявину. Мені здалося це зручною нагодою поговорити з ним про ті звинувачення, що про них казала Пілярчикова.

– Що ви тут робите? – спитала мене Ганка, виходя­чи з-за дерев'яної будки.

– Це ви? – збентежено вигукнув я.