Острів злочинців

Сірий моторний човен крутнувся посеред річки й помчав до берега, до табору антропологів. Коли човен підплив ближче, я розпізнав у ньому людей. Біля стерна сидів мі­ліціонер, а посередині – цивільний з довгим гачкуватим носом.

– Здається, вони пливуть до нас, – зауважила Ганка.

– Так. Це, певне, хтось із Головного управління народ­ної міліції. Приїхали у справі вбивства Нікодема Плюти.

– Брр, – здригнулася дівчина. – Тепер почнуть роз­питувати й таке інше. Не хочу брати в цьому участі.

Ганка підвелася, подала мені руку й пішла. Вона не помилилася. Тільки-но цивільний вискочив на берег, як одразу зажадав поговорити з паном Опалком, а тоді зі мною.

Скульптор-антрополог на цей раз уже не міг мовча­ти, – він довго розповідав офіцерові міліції про мистецтво відтворювати обличчя людини за її черепом. Потім офіцер прийшов до мене й попросив відвести його в гарцерський табір. Разом з Теллем і його загоном ми подалися до дав­нього бункера, де хлопці знайшли людський кістяк. Кістки Нікодема Плюти лежали ще там. Слідчий сказав, що їх негайно перевезуть до інституту судової медицини, куди вже одвезли відтворену голову.

Щиро сказати, офіцер не справив на мене приємного враження. Похмурий, сердитий, небалакучий, він, здава­лося, всіх навколо, навіть мене й Телля, підозрював у вбив­стві Плюти.

– Як ви гадаєте, навіщо вбито Плюту? – спитав я його.

Він неохоче буркнув:

– Це була людина з Барабашевої зграї. Якщо по стількох роках ув'язнення Плюта повернувся сюди, то, певне, хотів звести тут якісь давні рахунки. Ну, а хтось порішив його самого, – похмуро всміхнувсь офіцер.

– Чи ви не гадаєте, що це має щось спільне із схова­ними колекціями дідича Дуніна?

Він глузливо глянув на мене.

– Я знаю, про що ви думаєте. Про якусь сенсаційну історійку навколо схованих колекцій. Е, – махнув він ру­кою, – таких людей, як Плюта, ніякі старожитності не хви­люють. Це були бандити, ви розумієте? Їх цікавили дола­ри, золото, прикраси, а не якийсь там старий мотлох і зброя дідича Дуніна. Мені здається, що причиною вбив­ства були, як я вже казав, давні рахунки. Перед тим, як їхати сюди, я уважно переглянув документи. Треба вам знати: міліції пощастило розбити тоді банду на віслян-ському острові завдяки тому, що хтось повідомив її про ночівлю бандитів. Діставши анонімного листа, органи без­пеки оточили острів і розгромили банду. Словом, серед Барабашевих людей, а надто серед тих, яким він довіряв, була людина, що зрадила його. Плюта мав у в'язниці досить часу обміркувати це й напевне викрив зрадника. Він повернувся сюди, аби помститися, але та людина випе­редила його.

– О, тоді знайти вбивцю не важко, – сказав я. – Ви ж маєте серед документів того анонімного листа, порівняйте почерк, яким він написаний, з почерками місцевих людей. І все з'ясується.

– Анонімного листа складено з газетних літер, тож провадити таке слідство було б марно, – скривився слід­чий.

Я міркував далі вголос:

– Навіщо та людина зрадила Барабаша? Навіщо до­несла, де саме ночуватиме вся зграя? Може, вона вирішила позбутися Барабаша та його людей, аби заволодіти їхньою здобиччю?

– Звісно, – згодився офіцер. – Ця гіпотеза дуже слуш­на, хоч ви знову вертаєтесь до справи скарбів дідича Дуні­на. Однак причиною для анонімного листа могло бути зов­сім інше. Кілька років по війні я воював з бандами, допитував таких бандитів, як Барабаш, і, здається, трохи їх знаю. Часто бувало так, що люди Барабашевого типу мали ворогів у своєму найближчому оточенні. Завжди знаходив-

ся хтось, кому не подобався ватажок. Найчастіше такий чоловік зраджував для того, щоб ватажка схопили, а він би сам очолив банду.

– Але в цьому випадку зраджено всю банду?

– Авжеж. Це могла зробити людина, яку скривдила банда. І людина помстилася.

– Скривджена людина не вдавалася б до анонімного листа, – зауважив я. – Вона просто прийшла б до міліції й відкрито повідомила, де ночує банда.

Офіцер похитав головою:

– За тих часів бувало по-всякому. Дехто лишався анонімом, боячись помсти бандитів.

Так ми розмовляли, стоячи на березі біля пришварто­ваного човна, в якому чекав на слідчого міліціонер.

– Мені здається, що в усіх цих справах дуже добре поінформована пані Пілярчикова, місцева крамарка, – ска­зав я офіцерові.

– Так? – здивувався той і подякував за звістку. По­давши мені на прощання руку, він скочив у човна, і за мить над річкою загуркотів мотор. Міліція поїхала, а я повернувся до табору.

Тут панувала звична передвечірня метушня. Залічка прала перед своїм наметом, пан Опалко надворі виліплював нову голову – тепер уже за черепом з давнього колодязя; в господарчому наметі варили вечерю, звідти долинав бряз­кіт кухонного начиння. Двоє студентів лежали, підстеливши ковдру, на траві й читали книжки. Намет пана Кароля був щільно зашнурований, мабуть, пан Кароль знову пішов рибалити.

«Офіцерові міліції, – спало мені на думку, – я порадив поговорити з тією плетухою Пілярчиковою. А чого ж я сам не зробив цього?»