Переможців не судять

Ввечері до «попівського дому» завітав Смикалюк. Він був дуже заклопотаний. Ще б пак! Завтра треба проводити націоналізацію власності торгівців[19]. Смикалюк вже другу добу, в умовах страшенної таємності, радився з кількома членами повітвиконкому про те, кого мають, як він висловився, трусити. До наради покликав навіть не всіх членів повітвиконкому, а тільки своїх друзів, у котрих був впевнений, що ті ніде нічого зайвого передчасно язиком не ляпнуть. Поховають тоді усе добро — зі собакою не знайдеш! Треба було накрити усіх зненацька і водночас. З друзями Смикалюк склав по Кулинцях та селах, що були на території повіту, перелік, чиє добро підлягало націоналізації. Викликали голів сільрад, радилися з ними, брали розписку про збереження таємниці та відпускали додому. Смикалюк знав далеко не всіх, кого ті включали у список по селах. Може, то були й справді заможні торгівці, а може, й ні, може, насолив хтось чимось колись майбутньому голові сільради, а зараз той і віддячив так страшно… Розбиратись із кожним прізвищем часу та можливості не було. По селах, де мала проводитися націоналізація, планувалося відправити наряди міліції чи бійців з роти НКВС, на всяк випадок. Хто його знає, що може відбутися під час цієї акції? Хтось може і за зброю схопитися…

Обговорюючи усі ці справи, Смикалюк наче ядро горіха вилущив із купи сміття, добув один дуже цікавий фактик. Він пам’ятав про прохання Скворцова поритися та понюхати, хто мав бажання чи мотив здати Ковалишина. І ось, випадково, але такий мотивчик він все ж знайшов. Завершивши усі термінові на цей вечір справи, Смикалюк поквапився до «попівського дому».

— О! Власть пожаловала! Здравствуй, голова и все ее тело! — пожартував Скворцов, — с чем пришёл?

— Усе жартуєте? А мені не до жартів. Другу добу, як проклятий…

— Знаю, знаю… Но национализация — это не вопрос государственной безопасности и я туда не полезу, извини… Для этого тут рота НКВД стоит.

— Я не про це… Тут одна дуже цікава обставина намалювалася.

— То есть?

— Пам’ятаєте, ви цікавилися, хто міг здати Олеся Ковалишина?

— Ну-ка, ну-ка… — Скворцов навіть примружив очі, очікуючи на те, що зараз скаже Смикалюк.

— Так ось, наразі Ковалишин не жонатий.

— Тьфу ты! Открыл Америку! Так это я и без тебя знаю!

— Але в нього шалене кохання з однією дівчиною, як то кажуть, кохання до нестями, і справа вже йшла до весілля, але тут втрутилися ви, і хлопець сів. Коли там буде суд і скільки йому світить?

— Какой там суд? Тройка рассмотрит, лет десять припаяют, как положено, и полетит он белым лебедем для страны лес валить… А может, золото добывать, это уже не мой вопрос. Только я не понимаю, какое отношение имеют все эти факты к тому, что его сдали?

— А таке, — тут Смикалюк підвівся та підійшов до вікна, того самого, через яке Скворцову здали молодого хлопця, — ту дівчину кохає ще один парубок і теж до нестями…

— Постой, постой… — Скворцов теж підвівся, підійшов до вікна і глянув Смикалюку прямо в очі, — а вот это уже интересно. Это что же, нашими руками кто-то устранил соперника? Вполне… Вполне… Поэтому и других не сдал… И сам светиться не хотел! Это ты молодец! И кто же этот герой-любовник?

— Є у нас тут такий Костянтин Мазур. Батько його тримає у Кулинцях великий склеп. Мабуть, єдиний, торговець не еврей на усе селище. Ми його завтра плануємо того… націоналізувати.

— Та-а-ак… — протягнув Скворцов, — а ты можешь мне этого Ромео незаметно показать, а еще лучше, дать послушать? Только чтобы он ничего не заподозрил, это очень важно!

— Як це? Вас же у Кулинцях кожний собака знає! Ну, підете ви туди на націоналізацію, хіба це не викликає запитання: чого це сюди держбезпека припхалася? Краще викличу я його до себе, а ви будете у кімнаті сидіти, тільки ви у цивільне вдягніться.

— Ну, ты, голова, и даешь! Откуда у меня гражданка? Хотя, постой… Вроде старый костюм какой-то был! Я сяду в твоём кабинете, как будто из области приехал. Ну, проверяющий, или ещё кто… А ты с ним о чём-нибудь поговори, один чёрт о чём, мне бы только его голос услышать, ладно? Давай завтра, часиков на десять утра, а?

— Ні, завтра нічого не вийде! Завтра треба проводити націоналізацію. А відмінити нічого не можу, бо і міліція буде, і енкаведе… Післязавтра, о десятій…

— А семейство этих мазуриков после национализации не разбежится кто куда? Попробуй найди потом этого Костю!

— Вважаю, що ні. Тут у них є де перебитися: батьки та інші родичі… Ні, Мазур не такий! Він обов’язково спробує повернути добро! По властях стане ходити, заяви писати… При Польщі так вже було…

— Ну, ну… Пусть попробует, это ему не при пшеках… Ладно, договорились. Послезавтра в десять!

***

Наступного дня, ранком, до повітвиконкому прийшло з двадцять бійців з роти НКВС під командою командира роти старшого лейтенанта Коваля. Ще вдосвіта по інших селах повіту, де були передбачені такі ж націоналізації, були відряджені бійці під командою де сержантів, де лейтенантів. Лейтенант, привітавшись із Смикалюком, заклично кивнув головою:

— Ну, так что, пойдем? Холодно, чёрт возьми…