Переможців не судять

— Мамо, це по справі, — не знайшла що сказати дівчина, вихором знялася з ліжка, накинула на плечі кожушка, сунула ноги у валянки та вискочила на ґанок:

— Хто тут?

— Марусино…

Її псевдо було паролем. Якщо її покликали цим ім’ям, це означало: людина своя, її треба вислухати й зробити те, що вона вимагає.

— Дівчино, терміново збирайся, треба пройтися до Кулинців та зробити одну невеличку справу.

— Куди? Зараз? Проти ночі? Я не можу… Мене сьогодні сватали, а я вночі кудись…

— Марусино, пам’ятай присягу! Треба, розумієш? Пам’ятаєш, як тебе у церкві ледь енкаведисти не схопили? Так ось, ми знайшли зрадника. Він здав Ворона лише для того, щоб завадити його весіллю, бо сам кохав дівчину, на якій той мав одружитися. І тебе здав, і якби не винахідливість Ворона, сватали б тебе зараз енкаведисти, зрозуміла? Ми того зрадника маємо покарати так, щоб іншим не кортіло порушувати присягу. Для цього потребуємо твоєї допомоги. То ти допоможеш? Пам’ятай, Ворон зараз у буцегарні через того зрадника!

Марійка пригадала, як їй було страшно в церкві, як бігла додому з Кулинців, як плакала на плечі у свого Василя у той день…

— Допоможу. Почекай, я зараз вдягнуся…

— Хто там, доню? — запитала мати, коли та повернулася до кімнати й тихенько зачинила за собою двері.

— Мамо, я маю хутенько збігати по справі…

— Куди? Глупа ніч надворі! Доню, годину тому свати пішли з дому… Що ти робиш?!..

— Мамо, то по справі, — твердо відповіла Марія, і почала вдягатися, навпомацки знаходячи свої речі, — я намагатимуся не затримуватися. Мамо, не думайте нічого поганого.

Мороз пощипував у носі, сніг рипів так само, як і того пам’ятного дня, коли вона йшла зі «штафеткою» у Кулинці. По дорозі гінець розповів, що знав про зраду Кості Мазура. На місце дійшли за годину з чвертю. Хлопець, так і не назвавши свого імені, залишив її у темряві біля копиці сіна, а сам кудись побіг, звелівши трохи почекати. Стояти справді довелося недовго.

***

Скворцов вже ліг, за день втомився, ноги гуділи й були важкими, наче до них хтось причепив величезні гирі. Ліг і одразу підхопився. Як же він про це не подбав!

«Пустят петуха! Запросто! Если не мне, то никому!.. Я и сам бы в такой ситуации свой дом спалил, честное слово! Вот дурак…»

Він миттю вдягся, швиденько намотав онучі, вколотив ноги у чоботи, накинув шинель, і вибіг на мороз. Ой, і не хотілося ж знову йти та хапати дрижаків, а що робити?

— Попалят, честное слово попалят… — шепотів він по дорозі.

За десять хвилин один із взводів роти НКВС було піднято по тривозі. Бійців вишикували та поставили бойову задачу: посилити охорону націоналізованих склепів та хат.

— Смотрите! — раптом крикнув хтось із бійців, вказуючи за спину Скворцова. Той різко обернувся: за деревами слабко розгорялася заграва.

— Чёрт! Опоздали! Рота, по назначенным объектам бегом марш! — скомандував Коваль.

Бійці кинулися у всі боки. Назустріч їм біг Смикалюк, за котрим Скворцов послав посильного одразу, як тільки прийшов до роти.

— Що? — кричав той, — що сталося?

Скворцов мовчки тицьнув пальцем на заграву, яка мало- помалу збільшувалася. Смикалюк вдарив руками в боки:

— Мерзотники! Які мерзотники!

— Дом Мазуров в той стороне? — запитав Скворцов.

— В тій… — проказав Смикалюк, — а що?

— Хочеш поспорим, что горит именно их дом! Чёрт, там же один часовой!.. Как бы его не того… Побежали!

Вони побігли навпростець, городами, грузнучи у снігових кучугурах, лякаючи собак, причому Скворцов раз по раз матюкався, згадуючи то чиюсь матір, то тітку, то невідомо яких родичів, а Смикалюк Матку Боску і ще когось, Скворцов не чув кого саме. Вони вибігли на вулицю, за рогом вже було видно пожежу. Тут на них натрапила якась дівка.

— Стой! — гукнув Скворцов, — ти кто?

— Я по допомогу… Пожежа… Там пожежа, і хтось лежить! Начебто забитий… Я так перелякалась… І по допомогу!

Дівчина дивилася на Скворцова переляканими очима, а той вже рвонувся уперед. Вартовий! Саме його, мабуть, вбито!

Марійка зробила усе так, як їй і наказали. Хвіртка потрібної хати була незамкнена, рипнула, коли її відчинили. З буди мляво гавкнув ледачий собака.

— Тихо… — звеліла йому дівчина, і той пововтузився у буді й затих.

Вона постукала в шибку, як її навчили: двічі, а потім, за мить, ще двічі. За хвилину відчинилися двері та почувся хрипкий зі сну чоловічий голос:

— Хто тут?

— А хай Кость вийде.

— Це що ж? Зовсім вже сорому дівка не має! Глупа ніч надворі, а ти по хлопцях вештаєшся… Хвойда!

— Я по справі! — твердо відповіла Марійка, і хоча дуже розлютилася, але промовчала. Ще чого! Її, Марійку, Василеву наречену, хвойдою обізвали, але що робити?! Найперше за все — справа!

— Зараз… — пробурмотіли в дверях.

Нарешті вийшов Кость, глянув незадоволено на дівчину, висякався та запитав:

— Чого припхалася?

— Летуне, на тебе чекають, треба порадитися.

— Про що?

— Не знаю, то не моя справа. Збирайся швидше, я відведу.

— А ти хто така? Я тебе досі не бачив…

— Хай тебе не обходить. Збирайся…

— Ну, добре… Зачекай.