Переможців не судять

У Кулинцях мали націоналізувати майно шістьох торгашів. Водночас до кожного з них пішли по троє бійців та представник повітвиконкому. Сам Смикалюк завітав до найбагатшого торгівця Моргуса Шворнаха. Шворнах торгував продуктами, тканинами та взуттям, мав великий двоповерховий будинок і два склепи. До нього пішли з чотирма бійцями на чолі зі старшим лейтенантом. Обидва склепи, які ще були зачинені, бійці узяли під варту. Сам Смикалюк, лейтенант та один із бійців пішли до садиби Шворнаха. Хвіртка була зачинена, за парканом загавкав собака. Не чекаючи, поки господар відчинить хвіртку, Коваль засадив по ній ногою, взутою у хромовий, з великою товстою підковою на підборі, чобіт. Дзенькнула клямка, відлетіла та пірнула у сніг, наче злякалась такого брутального поводження. Собака, величезний, з жовтими страшними очима, стояв дибки на довгому ланцюгу, перегородивши шлях до господи, і вже не гавкав, а хрипів напівзадушений міцним ошийником, показуючи величезні ікла. Чи то ошийник не витримав, чи ланцюг, тільки собака раптово отримав волю, застиг на мить, спантеличений, наче не вірячи сам собі, а потім стрибнув прямо на лейтенанта, що стояв найближче до нього. Поки той кинув руку на кобуру щоб витягти вірний ТТ, собака вже вдарив його усією вагою у груди та збив із ніг. Смикалюк притиснувся до хвіртки, а боєць не розгубився та вперіщив собаку, наче дрюком, гвинтівкою, бо часу смикнути затвор не було, загриз би той вовкодав командира. Собака на мить відлетів і кинувся на бійця, за що й поплатився життям: Коваль встиг вихопити пістолет і впритул двічі пальнув у собацюру, той навіть не заскавчав. Все це сталося так блискавично, що господар обійстя, гладкий і чорнявий Моргус Шворнах, навіть на ґанок вийти не встиг і з’явився перед очима голови повітвиконкому лише тоді, коли лейтенант вже підводився на ноги.

— Ну, сволочь! — з погрозою сказав Коваль невідомо на чию адресу, вільною рукою обтрушуючи від землі та снігу синє галіфе, в іншій все ще тримаючи пістолет: а хто його знає, може, у цього жида ще десь якийсь собака захований?

— Що? Що сталося? Оресте… — розгублено запитав Шворнах і, побачивши мертвого собаку, враз почервонів від люті, — собаку навіщо? Хто вам дав право? Вилупки…

— Який я тобі Орест? — Смикалюк відліпився від хвіртки і зробив крок уперед.

— Ах ты, блядь!.. — Коваль одним рухом дострибнув до господаря і зацідив йому в обличчя кулаком, у якому був затиснутий пістолет.

Моргус злетів з ґанку й розтягнувся на землі. Боєць клацнув затвором, заганяючи патрон у патронник. З дверей вискочила Моргусова жінка, охопила все одним поглядом, мертвого собаку, чоловіка, який лежав на землі, військових, Смикалюка та зарепетувала:

— Ой, вей!.. Ґвалт! Рятуйте, люди добрі! Вбивають!!.

Але крик її був не відчайдушний, не впевнений, наче жінка відчула: кричи, не кричи, нічого змінити вже не можна, все це буде без толку, бо прийшла біда, велика неминуча біда.

— Заткнись! — рявкнув на неї лейтенант, — убирайтесь отсюда!..

— Як це? — не зрозумів Шворнах, сідаючи на землю та трусячи головою, намагаючись припинити дзвін у вухах, — куди забиратися?

— Під три чорти! — пояснив Смикалюк, — це мене не стосується, куди ти зі своїм виводком будеш забиратися. Усе це, — він зробив округлий жест рукою, — віднині належить державі, твої склепи теж.

Коваль рішуче відсторонив Шворнахову дружину і, все ще тримаючи пістолет у руці, зайшов до хати. На шум до коридору вискочили обидва Шворнахові сини, років по сімнадцять-вісімнадцять, міцні широкоплечі парубки. Жінка ззаду плигнула лейтенантові на плечі:

— Не пущу!!! — загорлала зі всієї сили, — щоб ви усі повиздихали!

Коваль, не обертаючись, струснув плечима, жінка відлетіла, вдарилася об стінку та поволі сповзла на підлогу.

— Мамо!? — скрикнули сини і собі кинулися на лейтенанта.

Зав’язалася коротка бійка. Лейтенант з усієї сили рукою зі затиснутим пістолетом в’їхав одному з хлопців по пиці, і той непритомним впав на підлогу. Іншого огрів прикладом гвинтівки боєць.

— Це свавілля! — знов зарепетував Шворнах, який вже прийшов до тями та вбіг у коридор, — я буду скаржитися у Тернопіль!

— Ось тобі рішення повітвиконкому! — сунув йому під ніс папірця Смикалюк, — можеш скаржитися, я не заперечую. Досить тобі з людей кров пити, пішов геть звідси!

Шворнах рукою, що тряслась наче у лихоманці, взяв папірця і намагався його прочитати, але очі вихоплювали з тексту лише окремі слова:

— Моргус Шворнах… Склепи… Націоналізувати… Із синами та жінкою… — в очах його потемніло, і він гепнувся на підлогу.

Для обшуку в якості понятих запросили сусідів. Смикалюк у обшуку участі не брав, цим займалися бійці з роти Коваля. Ходили по кімнатах, заглядаючи усюди, де тільки можна було, але ані золота, ні грошей не знайшли, не враховуючи пари обручок та ланцюжка, прикраси господині. Гроші, власне кажучи, були й не потрібні. Злоті перетворилися на непотрібні папірці, а радянських грошей назбирати ніхто ще не встиг. Більш за все шукали золото. Обшукали все, навіть земляну підлогу в льосі поштрикали багнетами — усе марно.